Мене називають Червоний - Орхан Памук

Я заглибилася в зображення на папері. Відчувши запах Орханової голівки, яка опинилася біля мого носа, я зрозуміла, що малий теж розглядає ці дивні й бентежні червоні барви. Мені кортіло вийняти свою грудь і дати йому поссати. Таке в мене інколи виникає бажання. Злякавшись страхітливого зображення смерті, я з насолодою вдихнула запах Орханових рум'яних уст. Мені захотілося його вкусити.

— Я тебе з'їм, зрозумів?

— Мамо, полоскочи мене, — попросив він і бухнувся на ліжко.

— Встань, устань, негіднику! — зойкнула я й дала йому ляпаса.

Він же впав прямо на ілюстрації. Та малюнкам нічого не сталося, лише злегка прим'ялись, проте навіть не помітиш.

Хайріє повернулася з порожнім горщиком, я ж саме зібрала малюнки, щойно переступила поріг, як тут стривожено загукав Шевкет:

— Мамо, ти куди? Куди ти йдеш?

— Я зараз.

Минула крижаний передпокій. Кара сидів у кутку, в батьковім узголів'ї, там, де вони впродовж чотирьох днів розмовляли про живопис, мініатюру, перспективу. Я розклала перед ним малюнки — на пюпітрі, подушці та долі. На якусь мить кімната в сяйві свічки спалахнула ясною барвою, якимось вогнем, неначе жаром і бентежливою живою яскравістю; здавалося, все довкола рухається.

Ми мовчки, довго й шанобливо роздивлялися малюнки. Тільки-но робили найменший порух, як повітря хвилею смерті з сусідньої кімнати сколихувало свічку і таємничі зображення на папері відразу оживали. Чи не тому я так високо оцінюю батькові ілюстрації, що вони стали причиною його смерті? Я заворожена ними, бо кінь дивовижний, бо червоні барви неперевершені, бо видно, як сумує дерево і як охопила печаль двох мандрівних дервішів. Чи я захоплююся тими роботами, бо боюся душогуба, який знищив мого батька, і не тільки його? Згодом ми з Карою збагнули, що мовчимо не лише через малюнки, а й тому, що залишилися обоє на самоті в нашу першу шлюбну ніч. Тож нам захотілося поговорити.

— Завтра вранці, коли прокинемося, всі мають дізнатися, що нині вві сні помер батько, — промовила я. Та хоч би як відверто я це сказала, однак мої слова не прозвучали щиро.

— Вранці все буде добре, — відповів Кара тим самим дивним тоном. Казав правду, а сам собі не вірив.

Він невпевнено посунувся в мій бік. Мені ж захотілося обійняти Кару, обхопити його голову руками, як обхоплювала голівки дітей.

Та несподівано почула, як прочинилися двері в батькову кімнату. В паніці я схопилася з місця. В передпокій просочувалося бліде світло. Зупинившись на порозі й здригаючись, я побачила, що двері в татову опочивальню відчинені. Побігла туди. Там досі горів мангал, тому відчувався дух тліну. Це Шевкет сюди пробрався чи хтось інший? Від мангала линуло тьмяне сяйво. Батько лежав у нічній сорочці. Мені згадалося, як він інколи при свічці читав на ніч «Книгу мертвих», а я заходила й казала: «На добраніч, таточку». — «Хай воздається тому, хто дає воду, моя красуне», — відповідав він, беручи в мене з рук склянку води, а потім, як у дитинстві, цілував в обидві щоки й зблизька дививсь у вічі. Я глянула на теперішнє татове обличчя й перелякалася до смерті. Не хотіла на нього дивитися, та, неначе сам шайтан підбивав мене глянути, яким жахливим став татів вид.

Я з острахом повернулася до кімнати з голубими дверима, і тут на мене накинувся Кара. Я відштовхнула його, але не від гніву, а з нестями. Ми штовхалися й борюкались у мерехтінні свічки, однак це було не всерйоз, ми ніби розігрували бійку, отримуючи задоволення від ударів, доторку рук, ніг, грудей. В моїй голові панувало сум'яття, воно нагадувало той стан душі, який описував Нізамі в своєму творі «Хосров та Ширін». Чи розумів Кара, котрий так зачитувався поемами Нізамі, що я, мов та Ширін, кричала: «Не безчинствуй, не лізь мене цілувати!», а за моїми словами крилося: «Цілуй!».

— Я не спатиму з тобою, доки ти виведеш на чисту воду вбивцю мого батька, доки знайдеш того ібліса! — крикнула я й вийшла з кімнати, ніби втекла.

Мене охопив сором. Адже ж я репетувала навмисне, щоб мене почули Хайріє з дітьми. Це було очевидно. Але хотіла, щоб мої слова долинули не тільки до них, а й до мого бідолашного батька та небіжчика-чоловіка, чий труп, давно зотлівши в чужому краї, перетворився на порох. Я хотіла, щоб і вони почули мій крик.

Я зайшла до дітей, Орхан відразу мені доповів:

— Мамо, Шевкет був у передпокої.

— Ти виходив? — запитала я, вже готова вгріти йому ляпаса.

— Хайріє… — попрохав у тої помочі Шевкет і обійняв її.

— Ні, він не виходив, — сказала Хайріє, — сидів у кімнаті.

Мене всю трусило, я не сміла подивитися їй у вічі. Відразу передбачила можливий хід подій: після оголошення батькової смерті діти шукатимуть прихистку від мого гніву в Хайріє, довірятимуть їй наші таємниці, падлюча рабиня скористається слушною нагодою й наважиться попихати мною. Спробує звинуватити мене в убивстві тата й добитися передачі опікунства над моїми дітьми Хасанові! Це безперечно! Вона знахабніла, бо скакала до батька в ліжко. Більше мені нічого таїти від вас: звичайно, вона спала з ним. Я солодко до неї усміхнулася. Потім обняла й поцілувала Шевкета.

— Шевкет таки виходив у передпокій! — наполягав на своєму Орхан.

— Мерщій у ліжко, я вмощуся поміж вас і розповім казку про чорного джина та безхвостого шакала.

— Ти ж наказала Хайріє не розповідати сьогодні казок про джинів, — нагадав мені Шевкет. — Чому не дозволяєш Хайріє їх розповідати?

— А джини прийдуть з міста сиріт? — запитав Орхан.

— Аякже! — відповіла я. — В тому місті в жодної дитини не було ані тата, ані мами. Хайріє, спустися вниз і перевір, чи позачиняні двері та ворота. Ми на середині казки позасинаємо.

— Я не засну, — бунтував Орхан.

— Де цієї ночі спатиме Кара? — вже вдруге запитав Шевкет.

— У малярській майстерні, — промовила я. — Ось так, гарненько притуліться до вашої мами, а я вас гарненько зігрію під укривалом. Чиї ноженята холодні як лід?

— Мої, — відповів Шевкет. — А де спатиме Хайріє?

Як завжди, відразу після того, як я починала казку, першим завжди засинав Орхан. Я стишила голос.

— Мамо, ти ж нікуди не підеш, коли я засну? — озвався Шевкет.

— Не піду.

У мене й справді не було такого наміру. Шевкет заснув. Яке щастя спати поряд з моїми хлопчаками в свою, по суті, другу шлюбну ніч, хоча в хаті є красивий, розумний чоловік, який тебе жадає,