Левине серце - Павло Архипович Загребельний
— Так ми ж їх терпіти не можемо — ні я, ні Манька, ні Рекордист!
Світлоярівці нарешті точно визначили ціну Несвіжому: «Такий скупердяйничатиме навіть у космосі!»
З Рекордистом спільність у них була не в рекламованій відразі до персиків, — їх об’єднувало дідівське золото. Так-так, не золото скіфів, не золоті розсипи душ їхніх доблесних сучасників, а найзвичайнісіньке золото діда Самуся, отой жовтий метал, що про нього в підручниках політекономії пишуться цілі розділи, серед широких натур має він назву «презренного», а в художній і літературі «проклятого».
Для Самусів-Несвіжих в останніх двох поколіннях метал металів воістину мав стати проклятим. Почалося це тоді, коли дід Івана Івановича, прадід Рекордиста, рідний батько того Івана Самуся, завдяки якому наступні покоління мали зватися Несвіжими, отож коли дід (прадід, батько в тій самій особі) лежав на смертнім одрі, готуючись до вічного плавання, а його рідний син Іван, не даючи батькові вспокоїтися навіть у цю найвідповідальнішу хвилину життя, бігав довкола батькової постелі, по-жіночому стукав кулак об кулак, суто по-чоловічому вискрегочував зубами й знай доскіпувався:
— Тату, скажіть, де золото закопали!
— Не скажу! — хрипів умираючий.
— Скажіть!
— Не скажу, сукиного сина стерво!
— Ну скажіть же, бо вмрете!
— Вмру, а тобі зась!
— Чи вам для сина жалко? Чорти вам кісточки всі порозносять по пеклу за те, що з сином отак!
— Бісової віри ти син, а не мій, коли рідному батькові вмерти спокійно не даєш!
Несвіжий-перший кинувся на батька, торсав його, стукав головою об дерев’яне бильце ліжка, тоді, вкрай знавіснівши, вхопив за горлянку. Старий хрипів, задихався, вже майже доходив, а не казав нічого, тільки мотав головою, мовляв, і на тім світі не довідаєшся від мене про таємницю.
Було те золото чи його й не було зовсім? Старий Самусь добився, щоб йому нарізали «отруба», люди казали, що назбирав за довге життя пуд золота й тепер хоче загосподарювати на всю губу, але дід не встиг заволодіти «отрубом», захворів, став помирати, і тут син його сполошився: а що, коли люди не брешуть? До того ж зник у хазяйстві величезний, синьої емалі глек-рукомий з видовженою підкористо шийкою і широким розтрубом-зливом на кінці; Іван допитувався матері, вона мовчала. Батько… Клятий старий умирав, і з ним умирало золото. Несвіжий так запопадливо провадив дізнання на рідному батькові, що той, здається, й помер завдяки його старанням. Мати прокляла сина за це, відкинулася від нього зовсім, притулилася до внука Івана Івановича, жила з ним у Карповому Яру, за сином, який перед війною замерз у степу, навіть не заплакала, найбільшу втіху знайшла в правнукові Рекордисті, якого не спускала з рук, і тут уже Івану Івановичу блиснула надія, що його баба хоч правнукові розкриє таємницю золота, але баба взяла і вмерла мовчки й якимсь швидкісним методом, тобто раптово.
Тепер дідове (а для Рекордиста прадідове) золото перейшло в область мріянь і футурології. Іван Іванович годинами, загинаючи пальці, міг вилічувати, що б вони купили за те золото, а Рекордист і собі загинав пальці й поплямкував губами, вишепочуючи затаєні мрії, аж поки спохоплювався:
— Що ви ото все про золото та про золото? Я он з суддею Верещакою рибу ловив та розпитував, то знаєте, що він каже?
— А що він може казати? Аби хто знав, а то ж ніхто-ніхто…
— Суддя каже, що все, каже, що в землі, каже, належить державі. Чи то дорогоцінні метали, чи то черепок, чи деревина, чи залізяка, чи мертвяк. І всі скарби тож. Кики-брики!
— Як то державі? А коли я знайшов? Коли викопав?
— Здати державі — і чверть вартості твоя. Не здаси — кримінальна відповідальність. Кики-брики!
— І за дідове золото — мені суд?
— Дідового нема. Нічийого нема. Все державне.
— Ну, гаразд. Хай четвертина. А на четвертину, ти думаєш, мало можна б купити?
І починалися підрахунки хоч і з відповідним зниженням, але однаково з таким розмахом, що не снився навіть світлоярівському колгоспному бухгалтерові. Іван Іванович купався в солодких мріяннях, а Рекордист привчився багатіти думкою, і з часом це стало для нього ніби своєрідним наркотиком. Він навіть приставав до батька:
— Тату, а що, коли б ми справді відкопали отого емалевого глечика?
Тож не дивно, що, почувши про дванадцять «Королев Марго», Рекордист Іванович першим у районі змикитив, скільки б можна заробити на цьому ділі, якби заволодіти всіма дванадцятьма примірниками. Куди там тому дурному золоту!
Але де взяти стільки макулатури?
53
Макулатурою в сільській (як, до речі, і в міській) місцевості можуть стати: старі газети, непотрібні квитанції, задавнені бланки звітності, списані учнівські зошити, торішні підручники (бо ж однаково їх щороку передруковують, витрачаючи на це половину наявного в державі паперу), збережені ще з XIX століття любовні листи (бо в двадцятому ніхто вже їх не пише), твори сучасних українських письменників (прозаїки набагато корисніші, бо дають більше паперової маси), окремі книжки, а то й зібрання творів класиків, бо які ж класики можуть зрівнятися з «Королевою Марго»! Все це Рекордист знав, бо метався по району не даремно, а придивлявся, вивчав життя, набирався досвіду. Ще знав він, що ніде не знайде стільки паперу, як на обчислювальному центрі, який відкрили в районі для точного облікування того, що могло б вирости. Обчислювальний центр просто пожирав папір! У колгоспних конторах сиділо тепер не по двоє й по троє бухгалтерських працівників, а чоловік по дванадцять, і всі писали день і ніч, заповнюючи тисячі рубрик на величезних відомостях, яких вимагав обчислювальний центр.
Рекордист рвонув на обчислювальний центр, переморгнувся з одною-другою дівчатами-операторами, вже мовби й домовився, тоді підскочив на районну базу макулатури, з директором якої не раз пили «фірмову» у Вусті-Чухалки, але там його ждав удар: ніяких паперів з обчислювального центру на макулатуру не приймали!
— Та чому ж? — здивувався Рекордист.
— Сказано: прогрес, а хто проти прогресу — до відповідальності!
— Ти не бери на себе, я звалю тобі грузач отих стрічок їхніх та відомостей — ти й не побачиш. Видай мені талони — і кики-брики!
— І талонів не дам. Сказав — заборонено! Чи тобі сказати, хто заборонив? Інтересуєшся?
— Чим я інтересуюсь — я сам знаю. А вже коли я надумав, то
