Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
— А, сволота, обдурив! — обурено глянув Махно на Білаша.
— Я все робив, "батьку", щоб виконати це важливе завдання, але...
— Не виправдовуйся! — перебив його отаман. — Не виконав і баста!... А тут Щусь тебе розхвалював: великий організатор, мудрий штабіст. А насправді?.. Даю тобі останнє завдання — за твоїми здібностями: ти маєш організувати й очолити наш оперативний штаб... Віднині наші воєнні операції не повинні бути такими бездарними, як Катеринославська. Ми маємо успішно бити всіх: червоних — поки не побіліють, білих — поки не почервоніють, а петлюрівців — поки не почорніють. Всесвітня революція, про яку так люблять говорити більшовики, розпочалася не в Петрограді у жовтні 1917 року, а значно раніше, тут, у Гуляйполі... І всіх, хто стоїть поперек цієї революції, ми зітремо в порошок, — Махно замовк, почав ходити повагом по кабінету. Присутні зрозуміли, що він оговтався від холодної і презирливої зустрічі, яку тільки-но влаштували йому земляки, і зараз уже перед ними був все той же самовпевнений і незборимий Махно. Ось він зупинився і втупився своїми пронизливими очима в Білаша:
— Як ти, Вікторе, плануєш приступити до виконання такого важливого завдання, даного тобі історією?
Усі, крім Білаша, зааплодували, бо справді їхній вождь уже був сам собою, таким, якого вони полюбили: рішучим, дійовим, з чітким баченням того, в ім'я чого бореться селянство. Тільки Білаш, який щойно познайомився з "батьком", відверто кажучи, був ним дещо розчарований, бо уявляв героя Таврійських степів зовсім іншим — високим, статним, з широченними козацькими плечима і могутнім голосом, а побачив — маленького, з пискляво-жіночим голосочком чоловіка, у зовнішньому вигляді якого не було ні чоловічої мужності, ні притягальної сили, ні звичайної інтелігентності керівника. Білаш у порівнянні з ним був козарлюгою вищого гатунку, тож дивився на отамана неприховано зверхньо, навіть зневажливо. Та ось Нестор ближче підійшов до Віктора й вивчаюче глянув на нього своїми карими, а може синіми очима. Білаш не міг ніяк второпати, якого ж кольору очі в "батька", було таке враження, що вони цей колір блискавично міняють, гіпнотизуючи співрозмовника. Нараз Махно ще раз блимнув на нового свого колегу по зброї й вельми лагідно попросив, щоб той сів на стілець, не маячив перед ним, як церковна свічка. Білаш сів, і, глянувши на "батька", котрий стояв перед ним, відчув своє тіло якимось кволим і надто малим у обсязі, і було таке враження, що Махно запхнув його у тісний кам'яний мішок.
— Чого мовчиш? Відповідай, — вже наказав Білашу отаман.
— Спершу треба об'єднати усі партизанські загони в пристойну військову одиницю.
— Я це знаю й без тебе! — грубо перебив Махно. — З чого почати?
— Скликати повстанську чи селянську раду і там вирішити це питання. А хто не підкориться рішенню такого народного зібрання — розігнати.
Махну це сподобалося. Він тільки зауважив:
— Не розігнати, як ти пропонуєш, а розстріляти з кулеметів. Бо у нас на сьогодні таке: що загін — то "батько", а кожний з них хоче стати щонайменше гетьманом і їздити на білому коні з булавою. "Батько" — один, це — я, всі інші — командири загонів, які беззастережно мають виконувати мою волю. Без високої військової дисципліни нам революції не виграти. Такий перший висновок я зробив з Катеринославської поразки... А відносно твоєї, Білаш, пропозиції щодо повстанського з'їзду, то буде так: ти проведеш фронтовий з'їзд, на якому покінчиш з "батькуванням" раз і назавжди. А після цього, як буде необхідність, скличемо об'єднаний з'їзд, тобто, селянсько-робітничий і фронтовиків.
Білаш відчув, як він стає цілком підневільним у цього малого, з диким поглядом очей молодого чоловіка. Майбутній відомий начальник штабу махновської армії тепер уже не дивувався, чому ця, з першого погляду нічим непримітна, звичайнісінька посередність змогла надто швидко згуртувати навколо себе тисячі мешканців степових районів і кинути їх у смертельний бій за свої права і свободу. А сталося це тому, що в Махнові, як відчув Білаш, у його душі сидить якась надприродна, ще ніким не вивчена сила, яка діяла на всіх гнітючо й магічно водночас.
— Я зроблю, "батьку", все, як наказано, — відповів Білаш, подумки прагнучи якнайшвидше вирватися з кабінету "отамана" і вдихнути рятівного свіжого повітря. Та Махно був не з тих, щоб так швидко відпустити свою нову жертву.
— Ти, Вікторе, не поспішай зі мною прощатися.
"О, диявольське створіння! Як він розгадав мої думки?" — І Білаш зблід, аж, здалося, весь затрусився. А "батько" продовжив свою пропозицію:
— Підемо зараз усі в їдальню і пом'янемо наших загиблих побратимів... У моїй голові й досі стоїть їхній передсмертний крик... А Дніпро я бачу не синім, а червоним від нашої крові.
