Ігри долі - Іванна Боразан
— Але… — почав говорити Нік, встаючи зі свого «трону», але Аня його перебила.
— Ніяких але! Ти що думав, що я просто візьму і забуду своє минуле? Знаєш, ти трохи припізнився. У мене була амнезія, але дякувати Господу, я все згадала. А головне, пригадала навіть те, що ви воліли б, щоб я не пригадала. Так що прошу сідайте і розповім свою і сторію. Ти ж мій, любчику, — звернулася вона до Ніка, — за весь цей час навіть не поцікавився, як і де я жила увесь цей час. Але я не горда, тому сама розповім. Прошу, сідайте! Не соромтеся! — ввічливо запрошувала Аня, але сказані слова були так, щоб не викликало сумніву не послухатись. Тому Ніколас і Таня присіли слухняно на диван.
«Що ж їх чекає?» — роїлося у їхніх головах.
А чекало ось що: Аня зібрала в собі всі сили і довела справу до кінця.
— Так от, — почала вона розмову, — я давно хотіла вас тут зібрати, але чекала того моменту, коли самі сюди прийдете. А це станеться неодмінно, думала я. І знаєте що, я вражена, наскільки швидко ви відреагували на мою появу. Минуло буквально тиждень, як ви знову замислили мене позбутися.
Після цих слів кадик у Ніколаса нервово заходив, а у Тані почалося щось на зразок істерики. Очі забігали, руки затряслися, крик намагався вирватися, тільки міцно стиснуті губи не давали цьому зробитися. А розум, як і в одного, так і в іншого твердив, що вони попали в пастку. Мисливець опинився у ролі здобичі, і від цього ще більше ставало не по собі.
Тільки Аня гордо височіла над ними, випромінюючи впевненість і спокій.
— Можна сказати браво вашому ходу думок, — продовжувала дівчина розмову, — таке придумати — медовий місяць. А там що втопилася чи захопили вполон і зїли місцеві аборигени. А, можливо, тамтешні кіллери більш вправні, ніж наші. Гм? — саркастично запитала Аня.
Це вже було фатальним моментом для Ніка і Тані. Обоє покрилися холодним потом. «Невже вона знає!» — думали вони. Першим відреагував Ніколас.
— Що ти верзеш? Який кіллер? — ледь не кричав він, підхоплюючись з дивану.
— Сядь!
— Яким тоном ти зі мною розмовляєш?
— Я сказала, сядь! Інакше пошкодуєш, що не послухався.
— Що за погрози? — бурмотав Нік, все ж таки підкоряючись своїй дружині.
Таня навіть не пробувала робити зайвих рухів. Вона надто боялася цієї жінки, що бачила перед собою. Не так жінки, як того, що та могла вчинити. Зла жінка — небезпечна жінка. Інстинкт самозбереження підказував їй не рипатися, вона йому і підкорилася.
Аня не вщухала. Усю свою злість і біль випліскує зараз на них. Навіть наймирнішу людину можна довести до того, що вона стане на стежку війни. А те, що вони вчинили з нею, неможливо простити і залишити безнаказаним.
Ніколас лютував. Ніздрі його носа роздувалися, як у розсердженого бика на кориді. Тільки в даному випадку замість червоної тканини присутня жінка, яка за своєю природою інколи здатна ще більше впливати на чоловіка, ніж та червона тканина на бика.
— Що ти собі дозволяєш?! — кричав Нік. — Що за погрози? Ти що з глузду з’їхала? Покажешся краще спеціалістам, а не влаштовуй нам сцен, подібні цій! Що подумає про тебе стороння людина, — вказав він на Таню.
— Мені начхати, що подумає про мене це стерво! — сказала Аня і гордо махнула головою у бік Тані.
Інколи принижена гідність, особливо жіноча, заставляє жінок тримати гордо голову, а не опускати донизу, щоб посторонні не бачили, як їм боляче приходиться терпіти чоловічу невірність.
— Я все знаю, і не треба робити такі круглі очі, нібито від здивування. Та й не дуже ти це приховував, дорогенький. Тільки я одне не можу зрозуміти, чому тоді ти не захотів зі мною розлучитися? Чому не хотів дати спокій? Ми б спокійно розійшлися, і живи хоч із десятьма такими шльондрами, як оця. Але ні, вам захотілося крові, моєї крові! Що ж я вам такого зробила? За що так ненавидите, що хотіли вбити?
Таня ще більше втиснулася в диван, щоб зробитися непомітнішою. Ніколас також спочатку притих, але потім щось схоже на чоловічу гордість взяло верх. «Хто вона така, що вказує, що маю робити? Зараз поставлю її на місце.»
Ніколас знову встав і попрямував до Ані. Цього разу вона його не зупиняла. Він взяв її міцно за лікті і потряс.
— Що на тебе найшло. Припини негайно цей балаган. Інакше решту своїх днів проведеш у чотирьох стінах божевільні.
— Відпусти! — виривалася Аня з його залізних обіймів. — Це ще не факт, хто з нас проведе решту життя у чотирьох стінах: я у божевільні, чи ти у тюрмі?
Цей випад дівчини трохи призупинив запал Ніколаса Харта, але ненадовго.
— Що за пусті погрози? Ти і так нічого не доведеш, тільки піднімеш себе на сміх, — вдавано байдуже говорив Нік, але насправді дуже боявся. Навіть найменший натяк на злочин, ще й такого масштабу, перекреслить все його майбутнє життя політика.
— А ти впевнений, що це пусті погрози? — іронічно говорила Аня. — Знаєш, я б на твоєму місці присіла, а то не дай Бог від почутого втратиш свідомість. Свідомість, як свідомість, а спокій точно.
Ніколас знову вхопив Аню і з ненавистю сказав:
— Не грай з вогнем, бо обпечешся. Ти просто не знаєш, на що я здатний!
Аня знову звільнилася від його рук. Якби їй цього не вдалося, то тільки один її крик привів би в кабінет двох її вірних охоронців, які чекають за дверима.
— Вогонь я уже давно приборкала. А мені нічого не зробиш, кишка тонка. Але якщо і наважишся, то у разі моєї смерті чи тому подібного,