Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По

Марно Фортунато намагався зазирнути вглиб обкладеного кістяками закутня, підіймаючи вгору свій димучий смолоскип. Тьмаве світло не діставало до протилежної стіни.

– Проходь, проходь, – сказав я. – Амонтильядо там. А щодо Лукрезі…

– Лукрезі – невіглас, – урвав мене мій друг.

Він невпевнено ступив уперед, а я тримався за ним назирці. Ще кілька кроків, і він дійшов до кінця. Побачивши, що подальшу путь перегороджує гранітна стіна, він став, опанований тупим подивом. Ще мить – і я прикував його до граніту. В стіну на відстані двох футів одна від одної були вмуровані дві залізні скаби. З одної звисав короткий ланцюг, з другої – замок. Мені вистачило кількох секунд, щоб обвинути ланцюг навколо його стану й клацнути замком. Фортунато був надто приголомшений і опору не чинив. Витягши із замка ключ, я відступив назад і вийшов з обкладеного кістяками склепу.

– Помацай стіну, – сказав я. – Ти відчуваєш, скільки там селітри? Тут справді вогко – дуже, дуже вогко. Ще раз благаю тебе – вертаймося! Не хочеш? У такому разі мушу тебе покинути. Але спершу я повинен зробити тобі одну невеличку послугу, яка цілком у моїх силах.

– Ти про амонтильядо? – пробелькотів мій друг, ще не отямившись від подиву.

– Авжеж, – відповів йому я. – Про амонтильядо.

Сказавши так, я підійшов до купи кісток, про яку вже згадував, розкидав їх і під ними виявився чималий запас будівельного каменю та вапна. Працюючи кельмою, я за допомогою цих матеріалів заходився швидко замуровувати вхід до ніші.

Я не встиг вимурувати й один ряд, як стало ясно, що сп’яніння Фортунато значною мірою вже розвіялося. Першою ознакою, яка на це вказувала, був тихий стогін, що долинув з глибини склепу. То не був стогін людини п’яної. Потім запала мовчанка – тривала і вперта. Я вимурував другий ряд каменів, і третій, і четвертий – і тут почувся шалений брязкіт ланцюга. Брязкіт тривав кілька хвилин, протягом яких, щоб краще навтішатися почуттям вдоволеної помсти, я урвав роботу й сів посидіти на купі кісток. Коли нарешті стало тихо, я знову взявся за кельму й, не відриваючись, вимурував п’ятий, шостий і сьомий ряд. Тепер стіна була мені майже по груди. Я зробив ще одну перерву і, піднявши смолоскип над кладкою, кинув кілька тьмяних променів на людську постать у темній ніші.

Справжній залп зойків, гучних і розпачливих, що раптово вихопилися з горла прикутого до стіни створіння, здавалося, боляче вдарив мене в груди й відштовхнув назад. На мить я завагався, я затремтів. Діставши з піхов свою шпагу, я почав тицяти нею в нішу, але секунда роздумів повернула мені спокій. Я помацав рукою масивну стіну підземелля й відчув глибоку втіху. Потім підійшов упритул до стінки і відповів на зойки нещасливця страхітливим ревом. Я повторював кожен його крик, але кричав гучніше й шаленіше, аніж він. Так я вчинив, і бідолаха замовк.

Була вже північ, і моя робота наближалася до кінця. Я вимурував восьмий, дев’ятий і десятий ряди. Я майже завершив одинадцятий – і останній, залишалося вкласти один камінь і закріпити його вапном. Камінь був важкий, і я насилу його підняв. Я вже почасти засунув його на місце, коли раптом з ніші почувся тихий сміх, від якого волосся в мене на голові стало сторч. Потім пролунав сумний голос, у якому я ледве впізнав голос шляхетного Фортунато:

– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Чудовий жарт, слово честі, – надзвичайно кумедна витівка. Ми досхочу посміємося з неї, коли повернемося до палаццо – хе-хе-хе! – за келихом нашого вина – хе-хе-хе!

– Амонтильядо, – уточнив я.

– Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! Авжеж, за келихом амонтильядо. Але чи не здається тобі, що вже пізно? Нас, мабуть, давно чекають у палаццо – і синьйора Фортунато, й інші гості? Ходімо.

– Справді, – погодився я. – Ходімо.

– Згадай Бога, Монтрезоре!

– Авжеж, – пообіцяв я. – Неодмінно згадаю.

Але марно я чекав відповіді на ці слова. Я втратив терпець і гукнув:

– Фортунато!

Ніякої відповіді. Я знову погукав:

– Фортунато!

Мовчанка. Я просунув у незамурований ще отвір смолоскип і вкинув його до склепу. У відповідь почулося тільки дзеленчання дзвіночків. Моє серце болісно стислося; звичайно, тільки вогкість, яка панувала в підземеллі, була цьому причиною. Я поквапився закінчити роботу. Засунув останній камінь на місце, замазав вапном щілини. Попід щойно вимуруваною стіною я поставив загорожу з людських кісток. Відтоді минуло вже півстоліття, і до них ще не доторкалася рука жодного смертного. In pace requiescat![102]

Примечания

1

У серпні 1835 р. По став помічником редактора ричмондського «Південного літературного вісника», видавцем якого був Т. У. Уайт.

2

По видрукував перші розділи роману, коли працював у цьому журналі.

3

Нантакет – острів в Атлантичному океані, входить до штату Массачусетс. Довжина острова – 24 км, ширина – 5 – 10 км. Таку ж назву має місто, розташоване на острові.

4

Нью-Бедфорд – місто у штаті Массачусетс, з ХVІІІ ст. одна з основних локацій китобійного флоту США.

5

Тініан – великий острів на заході Тихого океану (в Мікронезії).

6

Клівер – трикутне вітрило у передній частині судна на бушприті (див. прим. 33.).

7

Грот – велике пряме вітрило, яке кріпиться найнижче на грот-щоглі (другій щоглі від носу судна).

8

Фут – трохи більше за 0,3 метра.

9

Табанити – веслувати в протилежний напрямкові руху човна бік, кормою вперед; до цього маневру часто вдаються задля гальмування або повороту.

10

Ван-путенси – залізні ланцюги, нижній кінець яких кріпиться іззовні до корпусу судна, а верхній закладається за нижні юферси (див. прим. 44).

11

Штаби – смуги металу.

12

Повітряний ящик – водонепроникна ємність відповідної місткості (з розрахунку не менше 100 л на людину), яку встановлюють усередині судна з метою убезпечити його від потоплення.

13

Бриг – двощогловий з прямими вітрилами військовий корабель XVIII–XIX ст., який використовувався для конвоювання, розвідки, кур’єрської доставки тощо.

14

Мається на увазі експедиція 1804–1806 рр., яку організував президент США Джефферсон з метою пошуку швидкого й зручного шляху