Празька школа: хрестоматія прозових творів - Віра Просалова
***
Прийшовши після полудня передсуботи до храмової скарбниці, щоб подати Каяфі звіт про стан тижневого митного збору біля брами, — Барвороба згадав під кінець і про Закхія. Він розказав Каяфі про свою розмову з Закхієм, не забув підкреслити його довгу й вірну службу, його теперішню скруту, але не відважився сказати про Закхієве бажання бачити на своєму місці Матана. Навпаки, ствердив, що Каяфів ставленик Єла може з нового місяця почати привчатися до митної праці.
Каяфа знуджено вислухував Барваробу, як завше в таких випадках розглядаючи свої пещені нігті. Опісля лише кивнув головою:
— Добре, Барваробо! Коли тепер Єла з’явиться до тебе, піди з ним до брами, де стоїть Закхій, і припоручи його старому. За місяць Єла буде митарем. Все вже, Барваробо?
— Якщо дозволиш, найдостойніший, завважити, то я б сказав, що одного місяця буде для запрацювання мало.
Каяфа глянув на Барваробу і посміхнувся:
— Ну, добре! Якщо один місяць поможе Закхієві, то хай Єла привчається два. Задоволений? А тепер я мушу поспішати. Мир із тобою!
Каяфа піднісся із кріселка, але Барвароба не вступався з дороги. Легка й швидка згода Каяфи на двомісячний термін підказала йому нову думку. Бо від побачення зі Закхієм Барвароба почував легке незадоволення і внутрішній неспокій. Неприємна настирливість бриніла в душі і псувала настрій. Намагався відігнати її, намагався думати про щось іншого, але перед очима була покірно зігнена постать старого митаря й у душі ворушилося щось такого неприємного, як оскома після нестиглих гранатових яблук за часів дитинства. І Барвароба знов уклонився перед Каяфою:
— Пробач, найдостойніший, але я маю ще одну справу.
— Що сталося? — здивовано глянув Каяфа на митаря й знов опустився у крісло. І те, як він так вигідно вмостився на сидінні, піддало Барваробі відваги:
— Закхій, коли я говорив із ним про звільнення, просив за свого онука, що мав би заступити його.
— Що з того? — знизав плечима Каяфа. — Місце вже обіцяне Єлі й одержить його Єла.
— Я так і сказав Закхієві, і він не перечив.
— То в чім же справа?
— Я знаю, що Закхій утримує велику родину свого померлого зятя. Його внук працював в гончарів, але його заробітку не вистачить для цілої родини. Буде мусіти йти в жебри.
— Хіба ж він нічого не заощадив за час своєї праці. Якщо ні — тим гірше для нього. Я знаю — інші митарі мають чималі маєтки. А Закхій дістане ще від храму якийсь дар на відхідне. Чого йому ще треба?
— Я гадаю, достойніший Каяфо, що всього цього для нього замало.
— Замало! Чи він первосвященик, що потребує ще більше? Чого він ще хоче?
— Він нічого не хоче...
— То тим і краще! Значить усе в порядку!
— Пробач мені, найдостойніший, але смію обтяжити твою увагу ще трохи. Не має Закхій жодних заощаджень, бо дуже чесний. Йому вже напевно нічого не прилипло до рук, як багатьом іншим, спритнішим митарям. Ти сам знаєш про це дуже добре. А, крім того, родинні нещастя вичерпували завжди його зарібки. Та найголовніше, найдостойніший, що було б дуже негарно для храму, якби його слуга, хоч би й митар, опинився серед жебраків. І не лише він, але і його рідня. Те, що він при останній розмові нічого не казав, але мовчки прийняв до відома своє звільнення, — мені зовсім не сподобалося. Краще б він був кричав, лементував, нарікав. Пси, що не гавкають, завжди кусливі.
— Що нам може шкодити такий старий Закхій, навіть і кусливий, як ти кажеш?
— Сам Закхій, безперечно, ні, найдостойніший. Але всі ті, що належать до його роду. Сам знаєш, що голодна зграя шакалів є найнебезпечніша.
Каяфа задумався. І не тому, що Барвароба відкрив йому новий погляд на справу. Ні, садукеї ніколи не ставили руба ані своїх симпатій, ані антипатій: завжди оберігалися викликати будь-яке незадоволення з дрібних причин. Він лише думав, як би тепер можна було задовольнити відпущеного митаря. Думав і нічого не міг придумати. А Барвароба стояв, учтиво схилившись.
— Як поводився цей Закхій під час своєї служби? Я щось про нього нічого не чув, крім того, що він існує.
— Я теж не знаю його за цілий час служби. Він найстарший з усіх наших митарів. Але про нього не було нічого чути. Він завжди совісно й точно виконував свої обов’язки. Ані ас не залишився в нього за нігтями. Але останнім часом приносив у своїй скарбонці забагато всілякого ґанчу і не мав уже сприту при зборі. Але в тому причиною його вік, а не зла воля.
— А що знаєш ти про його покійного зятя?
— Нічого, найдостойніший. Лише те, що був гончарем у Гиномській долині й загинув при нещасливому випадку.
— Що тепер нам робити, Барваробо?
І з цього сам Барвароба зрозумів, що для Закхія таки пощастить щось зробити. Йому стало легше. Значить, сьогоднішню суботу можна буде провести без тягара на серці, що клався на нього, коли лише дивився на щасливу родину біля суботнього стола й уявляв собі, що вона могла б одного разу бути без хліба.
— Для самого Закхія, найдостойніший Каяфо, вже нічого зробити не можна. Побуде ще два місяці, вивчить наступника, дістане дар і піде геть. А от, я б думав, щоб його внука, якщо він здоровий і спритний — а гончарі всі здорові — прийняти до храмової сторожі.
— Не буде він замолодий?
— Може, й буде. Але зразу не ходив би на варту, а мав би досить іншої праці.
Каяфа знов задумався. Пропозиція не була кепська. Член митарської родини в сторожі був би не злим охоронцем храму і священичих прав.
— І це добре, Барваробо! Я ще над цим подумаю й поговорю з начальником сторожі. Треба довідатися, чи там потребують людей. А ти пригадай мені іншим разом про справу. Мир з тобою!
Супроводжений низькими поклонами головного митаря, Каяфа поспішався з
