Цар і раб - Іван Іванович Білик

З дверей ґінекея вийшла Елена, й Савмак прочитав у її очах зневагу. Євнух нарешті відчепився й подибуляв, схвильовано махаючи руками, до неї. Савмак вийшов у хвіртку й став, не знаючи, що робити. Кінь, якого він і не здогадався прив'язати, втік, а з хвіртки навпроти й досі визирали цікаві роби й домочадці великого колісничого.

Савмак стояв, аж доки хвіртка рипнула, й увесь наїжачивсь. Елена жодним рухом чи словом не виказувала хвилювання, спитавши:

— Що то за змова в тебе з євнухом, великий лоґофете? Невже з мене така пропаща злодійка?

Вона всміхалася йому, й тільки той усміх свідчив про бентегу.

Савмак одтрутив її й ще з хвіртки гукнув:

— Клісфене!

«Рябоголосий» декарх, почувши владний оклик, поставив ковану скриньку додолу й підбіг, Савмак махнув рукою:

— Забирайся звідси!

Майже переламавшись навпіл, Клісфен сказав:

— Басилевс ка-ка-ка!..

— Басилевс передумав. — Савмак нахмурився. — Забирайся сам і своїх отих забирай…

Не спроможний од переляку вимовити й слова, «рябоголосий» почав мовчки витурювати мечоносців з Елениного двору. Й коли всі повиходили, Савмак теж ступив за хвіртку. Елена стояла, згорнувши руки під персами, сувора й неприступна, й він не знав, що їй сказати, й теж стояв під хвірткою. Звідти викотивсь євнух і почав умовляти Савмака не чинити дурощів, а довіритися йому. З-за спини в нього визирала кудлата голова «ведмедя», Савмак зітхнув і поплентав уздовж хоромів та комір аґори. «Рябоголосий» Клісфен і досі тупцяв на перехресті Головного узвозу, не знаючи, що робити, й чи слід вертатися в Акрополь.

— Де-деспот-те… — промимрив він і безсило запереламувавсь у попереку, аж короткий меч його розгойдався на паску.

Савмак сказав:

— Ідіть за мною, — й повів махерофорів до брами Полунічного пілона. Звелівши їм чекати тут, він сам поліз крутими сходами на вежу й просидів там до пізніх полуднів, бездумно дивлячись на ріденький потік перехожих та на чатників надвірної варти.

Коли сонце почало холонути, він одпустив Клісфена та його п'ятьох махерофорів, тоді подався горою вздовж полунічного муру на захід, уважно придивляючись до кожного чатника, що несли варту на зламах міського муру. Чатники Архелаєвої сотні мовчки відступали між визубні, даючи дорогу великому лоґофетові, а потім довго дивились йому вслід, аж поки й зник за поворотом. Вони знали про нелюбов свого нового гектарха до Савмака, та тільки хто-не-хто поділяв її з Архелаєм.

Савмак зійшов з муру аж біля Західного пілона, що виходив круглими вежами на садки й виноградники, й коли прибився до Акрополя, зрозумів, що сталось непоправне. Доки він тинявсь по високих мурах, Перісад устиг зробити все, що хотів.

Доброзичливці негайно донесли цареві, що Савмак скасував його наказ і забрав махерофорів з Елениного дому. Розшаленівши, Перісад спочатку не знав, куди кинутись. У хоромі було всього двоє мечників, іншим, усяким там ґрамматіям та вісникам він довіритися не міг і бігав, мов старий підстрелений вовк у ямі, вздовж хоромних анфілад.

І тоді йому на думку спало таке, від чого настрій ураз піднявся.

— Дамона! — гукнув він молодому робові з тірсом вісника в руці. — Приведи Дамона!

Після заручин басиліси з Савмаком великий колісничий був Перісадові найпершим ворогом, бо всі думали, що коли цар не схоче Архелая, то вибере зятем котрогось Дамонового близнюка, які, хоч і не були евпатридами з діда-прадіда, зате й не належали до ненависного Перісадові роду Археанактідів.

Дамон одразу ж прибув на виклик басилевса, хоч і мешкав на Першій терасі біля аґори, ладний до всього, аби тільки дозолити скоростиглому деспотові й нареченому царівни. Він уже все знав і швидко погодився з Перісадом, плекаючи надію, що ся сутичка може призвести до омріяних наслідків. Гопліти з підвладної йому рати за дві години пов'язали Еленине добро в клунки, всадовили її на корабель і разом з невільницями вивезли в невідомому напрямку.

Колісничий От, якого Савмак зустрів коло царських стаєнь і який розповів йому все, далі тільки здвигнув плечима:

— До Корокондамітської коси я-м ще їх видів, а далі зникли, розчинились у млі…

Він був схвильований, зумисне стеріг Савмака біля стаєнь і говорив із ним «по-скіфському», та сього разу молодий великий лоґофет навіть нічого не помітив.

— Бережися Дамона, — сказав От озираючись. — Я би-м ліпше сховав тебе в нас удома…

Та Савмак тільки торкнувся йому ліктя рукою й пішов стрімким Головним узвозом угору до Царського клімакса й хорому. Він хотів зайти до Перісада, але двері туди були зачинені, коло них стояли двоє махерофорів і так благально дивилися на нього, що йому забракло зваги відтрутити їх. Він пішов до свого маленького покою й простояв коло вікна, поки й смеркло, тоді ліг і відразу ж заснув.

Прокинувсь од тихого кахикання. На лобі в нього лежала чиясь рука, й він навіть із заплющеними очима безпомильно впізнав Лію.

— Кіріє… — ще раз кахикнувши, сказала вона.

— Чого? — Савмак і досі не розтуляв повіки. Суха Ліїна долоня так приємно холодила йому чоло, ніби до нього повернулося дитинство. Й раптом він одчув, що Лія плаче. Савмак схопився й сів у краваті: — Що таке?

Лія схлипнула вголос:

— Утікай!.. Електра казала, що Дамон хоче тебе вбити… Втікай!

— Яка Електра? — Савмак іще не зовсім прочуняв і потер очі.

— Молоденька роба Вероніки.

— Що вона знає! — махнув рукою Савмак, тоді кивнув підборіддям на двері: — Вийди, вдягнусь.

— Утікай! — повторила Лія й знову почала голосити, затуляючи собі вуста бурою долонею. — Електру прислала Вероні-іка!..

Савмак виліз із-під ковдри зовсім голий, швидко вдягся й пішов до Перісада. Коло перших дверей царських покоїв знову стояло двоє махерофорів, але Савмак владно розметав їх і ввійшов. Надворі тільки сіріло, світильників ще ніхто не гасив,