Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

— Не буду кидати стріли на уроці!..

— Ні,— похитала вчителька головою,— ти повинен попросити пробачення не тут. Ти образив мене в класі при всіх товаришах, отже й пробачайся при всіх. І не тільки за стрілу, а й за образу, яку завдав мені, за те, що кинув пляму на весь клас, до того ж залишив збір, замість того щоб чесно, при всіх, визнати свою провину, покаятись.

Минав день, другий. Сухопара намагався не зустрічатися поглядом з учителькою, дивився спідлоба, вилаяв Кочеткова, бо той спитав у нього, коли він попросить пробачення у Зінаїди Федорівни.

Ніну спантеличила така поведінка школяра. Вона думала, що тепер, після збору, Сухопара відчує гостре каяття і відразу ж прилюдно проситиме вчительку пробачити його. Що збір схвилював хлопця, сумніву не було. В чому ж річ?

Ніна губилася в догадках. «Якщо Сухопара заплакав,— міркувала вона,— то це означає, що його пройняло до серця. Він залишив збір, щоб ніхто не бачив його сліз. Отже, Сухопара дуже самолюбивий хлопець. Нехай. Але ж він мусить пробачитись!»

Увесь вечір просиділа дівчина, намагаючись знайти в працях видатних педагогів відповідь на питання, які її хвилювали. Вона розповіла про випадок з школярем Юрієві Юрійовичу.

— А як же ви думаєте вплинути на нього? — спитав учитель.— Майте на увазі, що грубо тиснути на хлопця, ламати його самолюбство не годиться. Йому треба тільки допомогти. Поміркуйте, як ви допоможете. Чи зумієте? Бачте, це ще не все, що піонерський збір засудив поведінку свого товариша.

— Я вірю,— сказала Ніна,— що коли Сухопара глибше усвідомить ганебність свого вчинку, вій заховає самолюбство подалі і сам попросить пробачення перед класом.

— Вірити — мало, Ніно. Треба й діяти. Я ж кажу — зумійте допомогти йому. Хай хлопець прийде до думки, що він повинен, розумієте,— повинен знайти в собі мужність сказати: «Вибачте, я хотів помститись за двійку, це — мерзенний вчинок». Але гордість хлопця, самолюбство його не топчіть, Ніно. Ці почуття йому згодяться. Нехай тільки зуміє виявити їх за інших обставин. Хай гордиться тим, що він — юний ленінець і живе в Радянському Союзі. А самолюбство його хай страждає від одержаних двійок.

Ніна довго міркувала над словами Юрія Юрійовича. Напевне, він міг би порадити щось конкретне. Але вчитель цього не зробив, хоч учениця й пішла від нього з таким відчуттям, ніби після блукань стала на тверду стежку.

Випадок з Сухопарою дуже вразив Ніну. Як подібне могло статися в «її» загоні, з «її» піонером? Вона потай вважала себе за найкращу вожату, останнім часом її навіть дратувало, коли Зоя Назарівна робила їй зауваження. Ніна сама себе втішала тим, що, мовляв, і в найкращих загонах бувають окремі випадки, коли хтось з піонерів зробить недостойний вчинок.

Але все ж таки як допомогти Сухопарі? Треба було шукати самій, а не чекати готових рецептів. Розуміла, що і Зінаїда Федорівна, і Юрій Юрійович саме й наштовхують її на самостійну роботу.

Зінаїда Федорівна не здивувалась, коли Ніна попросила в неї листи від колишніх учнів. Кілька найцікавіших листів Ніна вирішила прочитати піонерам.

Але перед цим вона мала коротку розмову з Сухопарою.

— Я знаю, чому ти досі не попросив пробачення,— без усяких передмов сказала йому Ніна.— Бо ти не маєш на це сили волі. Силу волі мають люди відверті, хоробрі, вони здатні піти на героїчний подвиг, як Зоя або капітан Гастелло. А ти... ти не зважишся навіть на те, щоб чесно, при всіх товаришах, покаятись перед учителькою. Мені просто шкода тебе.

Не чекаючи, що відповість хлопець, швидко пішла від нього.

Черговий збір влаштували у фізкультурному залі. Посеред кімнати світив піонерський костер. Обмотані кумачем потужні електричні лампи, сховані в купі хмизу, створювали враження багаття.

Всі зібралися, а Сухопари не було. Ніна почала вже хвилюватись, та нарешті з’явився й він. Хлопець крадькома увійшов до залу і тихо підсів до костра.

— Настане час,— сказала Ніна,— коли кожен з нас обере собі професію: одні працюватимуть на заводі, будуватимуть чудові машини, інші стануть лікарями, педагогами, льотчиками, трактористами, дослідниками природи, агрономами. Але всі ми з ніжністю і подякою згадуватимемо наших дорогих учителів, які виховують нас, допомагають кожному з нас стати на велику світлу дорогу. Ваша вчителька Зінаїда Федорівна одержує багато листів від колишніх своїх учнів. Якою любов’ю сповнені ці листи! Вона дозволила мені деякі з них прочитати вам.

Між дітей пройшов шелест, кожний умощувався зручніше, присувався ближче. Підбадьорена тим, що діти зацікавились, Ніна голосно і з почуттям прочитала першого листа.

«Рідна, дорога Зінаїдо Федорівно!

Пише вам колишній ваш учень Антон Ковганюк. Я часто згадую, як ви розбудили в мені бажання вчитись на відмінно, як допомагали мені оволодіти знаннями, зацікавили книжками, немов відчинили переді мною двері в нове життя. Спасибі вам за це, дорога моя вчителько!

Я пишу вам у невеликому будинку метеорологічної станції на острові серед холодного Північного моря. Надворі вже третю добу реве пурга, замітає наш будинок; увесь острів наче здригається від громових ударів розлючених хвиль. Але серце гріє думка, що праця наших радянських метеорологів потрібна Батьківщині, і ніщо в світі не примусить нас покинути свій пост...»

Ніна дочитала листа до кінця. Діти сиділи притихлі, як пташенята. Відсвіт од костра падав на червоні галстуки, відбивався в широко відкритих очах дітей. Не було зараз ні цього залу, ні костра, був тільки будиночок на скелястому острові, де за вікнами ревла пурга і гриміло море.

Ніна непомітно глянула на Сухопару. Він сидів так само нерухомо, як і його товариші, сидів немов приголомшений і так, як і вони, широко відкритими очима дивився перед собою кудись у далечінь, за тисячі кілометрів.

І тоді Ніна сказала те, що добре обміркувала заздалегідь і навіть записала собі на папірці:

— А чому б нам не послати відповідь сміливому метеорологу Антонові Ковганюку? Я думаю, що йому дуже приємно буде одержати лист від школярів-піонерів, яких тепер учить Зінаїда Федорівна.

Ці слова були зустрінуті вигуками захоплення.

— Що ж ми напишемо? — говорила далі Ніна.— Про свій п’ятий клас, про свої успіхи в навчанні, про класні події. Напишемо, звісно, чесно й правдиво про все. Доведеться, мабуть, написати і... про стрілу, про Сухопару...

Ніна не дивилась у той бік, де сидів Сухопара, але відчула, як він шарпнувся.

Всі мовчали.

— Отже, вирішили? Обов’язково завтра ж і напишемо. Так?

З цими словами Ніна немов випадково глянула на Сухопару. Жалість уколола їй серце. Хлопчик сидів блідий, схиливши голову.