Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
— Вони з’ясували, хто це зробив?
— Ні, ніколи.
— Ну, а якщо Іджі з Великим Джорджем його не вбивали, то хто, на вашу думку, це зробив?
— Ну, це ж питання на шістдесят чотири тисячі доларів, хіба ні?
— І вам не хотілося дізнатися?
— Ну, звісно ж хотілося. Кому б не хотілося? Це одна з найтаємничіших загадок всесвіту. Але, люба, ніхто ніколи не знатиме, хто вбивця, окрім самого вбивці та Френка Беннетта. А ви ж знаєте, як то кажуть, мертві не патякають.
Центральна міська місія порятунку Джиммі Гетчера
Південна 23-тя авеню. Бірмінгем, Алабама
23 січня 1969 р.
Смоукі Відлюдько сидів у місії на своєму залізному ліжку, чхаючи від першої випаленої за день цигарки. Після того як кафе «Зупинка» зачинилося, Смоукі ще деякий час мандрував країною. Потім отримав роботу кухаря швидких страв у трамваї-ресторані № 1 у Бірмінгемі, але пияцтво остаточно здолало Смоукі, тож його було звільнено. За два тижні його, замерзлого під віадуком на 16-й вулиці, знайшов брат Джиммі й привів до місії. Смоукі був уже застарим для нових мандрів, здоров’я його було підірване, майже всі зуби він втратив. Але брат Джиммі з дружиною відмили його й нагодували, і тепер, так чи інакше, центральна міська місія була йому домівкою — першою домівкою за останні п’ятнадцять років.
Брат Джиммі був доброю людиною. Колись він сам страшенно пиячив, та потім, за його ж словами, подолав довгий шлях «від Джека Деніелза до Ісуса» і вирішив присвятити життя допомозі іншим нужденним.
Він приставив Смоукі до кухонних робіт. Їжа здебільшого складалася із залишків пожертвуваних морожених продуктів — рибних паличок і пюре швидкого приготування. Але жодних нарікань не було.
Коли Смоукі не працював на кухні й не був п’яний, він проводив день нагорі, п’ючи каву та граючи в карти з іншими мешканцями. Він стільки всього надивився в цій місії… Бачив чоловіка з лише одним великим пальцем, який зустрів тут свого сина — вперше від дня його народження. Батько й син, яким однаково не пощастило в житті, опинилися в той самий час у тому самому місці. Смоукі бачив людей — колись заможних лікарів та адвокатів, а один у минулому навіть був сенатором штату Мериленд.
Смоукі питав у Джиммі, що змушує людей цього рангу падати так низько.
— Як на мене, головна причина в тому, що кожен із них був так чи інакше розчарований, — відповів Джиммі. — Зазвичай через жінку. Кожен або втратив свою жінку, або ніколи не мав такої, як хотів… Тож вони просто губляться й пускаються берега. Звичайно ж, старий добрий віскі теж відіграє певну роль. Але, спостерігаючи стільки років за цими людьми, що приходять і знову йдуть, я впевнений: розчарування — причина номер один у списку.
Півроку тому Джиммі помер, почалися роботи з перебудови центральної частини Бірмінгема, і місію порятунку мали от-от згорнути. Тож Смоукі знову збирався в мандри. Куди саме, він і досі не знав…
Він зійшов сходами і визирнув надвір. Стояв холодний день, і небо було чисте й блакитне, тож він вирішив прогулятися.
Він пройшов повз забігайлівку «Хот-доги Ґаса» і вниз 16-ю вулицею, повз старий вокзал і під Райдужний Віадук, униз залізничними коліями, поки не збагнув, що ноги самі несуть його до Вісл-Стоп.
Усе життя він був не більш як жалюгідний волоцюга, безробітний, лицар доріг, перекотиполе. Вільний дух, який бачив зорепади крізь віконця товарних потягів, що пронизали ніч. Його уявлення про стан справ у країні визначалися довжиною недопалків, які він підбирав на тротуарах. Він вдихав свіже повітря від Алабами до Орегону. Він бачив усе, робив усе і не належав нікому. Ще один жалюгідний лобур, іще один пияк. Але він, Смоукі Джим Філліпс, довіку нужденний, кохав лише одну жінку й беріг їй вірність усе життя.
Щоправда, він спав із цілою купою жалюгідних жінок у брудних готелях, у лісах, на сортувальних станціях, але він ніколи б не зміг покохати жодну з них. У його житті існувала лише одна жінка.
Він кохав її з першої миті, коли побачив її в кафе у серпанковій сукні в горошок, кохав завжди.
Він кохав її, коли почувався зле й блював у алеї за баром або лежав напівмертвий у якійсь нічліжці в оточенні нещасних, укритих відкритими ранами, з тяжкими похмільними галюцинаціями, які верещали, зганяючи з себе уявних комах чи щурів. Він кохав її тими ночами, коли його заставав густий холодний зимовий дощ у самому лише капелюсі та шкіряних черевиках, промоклих і важких, як залізо. І в ті дні, коли опинився у ветеранській лікарні та втратив легеню, і тоді, коли собака розірвав йому півноги, і коли він сидів на святвечір в «Армії спасіння» у Сан-Франциско, де незнайомці плескали його по спині, частуючи гарячою вечерею з підгорілої індички й цигарками.
Він кохав її щоночі, лежачи в ліжку в місії на тонкому порепаному матраці, успадкованому від якоїсь зачиненої лікарні, і дивився, як загоряється й гасне зелений неоновий напис «ІСУС РЯТУЄ», і слухав галас п’яних сусідів унизу, звук биття пляшок і крикливе благання пустити погрітися. Протягом усіх тих скрутних часів варто йому було лише заплющити очі — і він знову опинявся в кафе й бачив, як вона стоїть там, посміхаючись.
Спогади про неї виринали один за одним… Рут сміється до Іджі… Рут за прилавком, пригортає до себе Куксу… Рут непокоїться тим, що він поранив себе.
«Смоукі, може, дати тобі ще одну ковдру на ніч? Кажуть, буде морозно. Смоукі, я не хочу, щоб ти знову тікав, ми так хвилюємося, коли ти пропадаєш…»
Він ніколи не торкався її, хіба що іноді потискав їй руку. Ніколи не обіймав і не цілував, але був вірним їй одній. За неї він був ладен убити. Вона належала до жінок, за яких убивають. Від самої думки, що хтось або щось може завдати їй болю, йому ставало зле.
За все життя він украв лише одну річ — фотографію Рут, зроблену в день відкриття кафе. На фотографії вона стояла на передньому плані, тримаючи дитину й вільною рукою затуляючи очі від сонця. Цей знімок подолав довгий шлях — у конверті, зсередини пришпилений до сорочки, аби вже не загубитися.
І навіть після смерті вона продовжувала жити в його серці. Для нього вона ніколи не могла померти. Навіть смішно — стільки років це тривало,
