Молоко з медом - Іоанна Ягелло
Подзвонив до колишнього однокласника, ще з гімназії, хоча ніколи цього не робив, і домовився піти разом з ним на пиво, бо якось вони перетнулися на вулиці й пообіцяли, що зустрінуться. Він збирався напитися. Досить з нього. Адже так роблять чоловіки, еге ж? Справжні чоловіки напиваються в барі, коли мають якісь проблеми. А він дуже хотів почуватися справжнім чоловіком.
Мацек увійшов до бару, і Адріан насилу його впізнав, бо товариш дуже погладшав і якось постарів.
— Що в мене? Все класно! — розповідав Мацек. — Працюю в батьковій фірмі, у будівельній, гріх нарікати. Чотири кебові, — сказав тендітній рудоволосій офіціантці, яка своїми рудими косами нагадала Адріанові Лінку й була мов живий докір сумління. — І якісь горішки до пива. Ну, не будемо ж ми без кінця замовляти. То, може, відразу по три, га? Так-от, — продовжував. — Будуємо дім, Кароліна не працює, дитину доглядає.
— Ох, то в тебе дружина й дитина?
— Ну! — гордо підтвердив Мацек. — Кароліну пам’ятаєш? До нашої школи ходила. Чорнявенька така. Зараз фотку покажу.
Витягнув телефона, і за мить Адріан уже роздивлявся фотографію вродливої, стрункої дівчини з немовлям на руках. «Блін, — подумав Адріан. — Може, розказати йому, може, він щось порадить?» Але нічого не сказав, лише цмулив друге пиво. Те, що треба! Адріан почувався, наче спраглий кінь у спеку, який п’є воду з відра.
— Синульку Александром звати. Гарно, правда?
— Гарно. А не шкодуєш… ну, знаєш… Просто… ти так рано завів сім’ю…
— Не жартуй старий, що раніше — то краще, мужчина має виховати сина…
— Посадити будинок і збудувати дерево. Чи щось таке, — пригадав собі Адріан і голосно гикнув. Він не звик до такої кількості алкоголю.
— О, дерев якраз буде море. Ми вже все вирішили. Яблуні будуть, груші, абрикоси посадимо. Свої закрутки робитимемо, а не магазинне купувати. У дядька сади, він нам допоможе!
Мацек замовив ще по два пива.
— А навчання?
— А нащо? Люди після універу не можуть знайти роботу, а в мене є все, чого я хочу. На будинок заробляю, на відпустки заробляю, а Кароліна знову чекає дитину. Ми трьох хочемо, краще чимшвидше, виховати, а тоді ще для себе пожити. А ти? — спитав нарешті. — Що в тебе чувати?
— Я до Лондона їду, живопис вивчатиму.
— Круто. То ти там улаштуєшся, там перспективи! А ця твоя дівчина, я на фейсі бачив, вона з тобою їде?
— Ні, вона школу закінчує цього року.
— Гарна така! Таке волосся й фігура струнка! Карольця після пологів погладшала, але вже на фітнес ходить. Ну, принаймні є за що вхопити. Я тобі скажу чесно, — він раптом посерйознішав. — Для мене родина — це найважливіше. І знаєш, я в неї першим був. Ну. І це важливо, старий.
Адріан замовив ще по пиву.
Потім повертався пішки, не хотілося їхати нічним автобусом. Подумав, що прогулянка піде йому на користь, хотілося все як слід обміркувати, але він боявся, що в автобусі його знудить, бо пива виявилося явно забагато. Добре, що батька вдома не було, бо той би йому влаштував головомийку! Боже, як сказати батькові, але ж він мусить, мусить, не можна стільки тримати це в таємниці! Він нікому не звірявся, жодній душі, бо ніколи не вмів бути відвертим. Може, зараз і не треба. Доки батько не повернеться. Доки канікули не скінчаться… Зупинився на мосту біля смітника й виблював, мабуть, усі ті шість пив, які вицмулив за вечір. Забагато. Він же стільки не п’є. І що це йому на думку спало? Щоб забути? Адже це однаково не дозволяло забути навіть на мить. Це лише підсичувало оте почуття в животі, цей страх і переконаність, що він найгірша людина на світі. І що б він тепер не зробив, однаково таким і залишиться. Йому не хотілося брехати: він не хотів дитини, не хотів бути батьком, що із цим тепер робити? Удавати, попри все? Він був не готовим до цього! Ніколи не припускав, що його життя зміниться за одну хвилину, за одну секунду. Може, навіть наносекунду, цю найкоротшу мить, після якої ніщо вже не буде таким, як раніше.
Лінка вийшла на Вольській і ще раз перевірила адресу в месенджері. Спершу їй було ніяково, хоча в житті їй уже траплялося зустрічатися з людьми, яких вона насправді не знала. Але тепер, невідомо чому, вона відчувала якийсь неспокій. Та коли Лідія відчинила двері, Лінці спало на думку порівняння: «Вона на тому самому шляху, що і я, тільки ще далі». Почула в голові цю фразу, але ще не до кінця знала, що все це могло б значити. Хіба що Лідія мала більший живіт. То й не дивно, якщо вона була вже на п’ятому місяці. Але її непокоїло інше. Це помешкання, занехаяне, жахливе, скрізь валялися якісь коробки, консервні бляшанки, упаковки з-під мороженої піци. Лідія знизала плечима:
— Колись я прибирала, але тепер не маю сили. Ну, розумієш, — усміхнулася вона.
Дівчата привіталися й потиснули одна одній руки, наче були спільницями в якійсь підозрілій справі.
— Ні, ну він від усього відмовився, каже, що це не його, — розповідала вона потім, пускаючи дим у вікно. Лінка не розуміла, як можна курити під час вагітності, але Лідія не вбачала в цьому проблеми. — Мати казиться, вітчим теж, мовляв, як цю дитину виховувати! Блін, я точно шкодую, а ти?
— Я?
— Ну, ти. Як там той твій?
— Ніяк, — стенула плечима Лінка. — Я з ним не розмовляю. Нехай собі їде вчитися до Лондона.
— А ти з ним не можеш поїхати?
— У мене випускні. Крім того, він, здається… Ну, не знаю. Здається, він не хоче ні дитини, ні мене.
— Але бабки платитиме?
— Не знаю, — Лінка похитала головою. Насправді вона не часто думала про гроші. Це здавалося їй чимсь принизливим.
— Нехай платить, як буде в Лондоні, то заробить, га?
— Ну, не знаю, він там учитиметься…
Лідія глянула на неї, мов Лінка була несповна розуму.
— Ну, але в якомусь кафе може підробляти, хіба ні? На дитину.
— Може…
— Той
