Консуело - Жорж Санд

— Справді гарний хлопчик! — мовив професор, лагідно поплескавши його по щоці. — Але мені здається, що він займається занадто вже дитячою для свого віку справою; адже йому, напевно, років вісімнадцять?

— Незабаром буде дев'ятнадцять, sior profesor[26], — відповів Андзолето по-венеціанськи. — А морочуся з черепашками тільки тому, що хочу допомогти маленькій Консуело, яка робить із них намиста.

— Я й не підозрював, Консуело, що ти любиш прикраси, — мовив Порпора, підходячи із графом і Андзолето до своєї учениці.

— О, це не для мене, пане професоре, — відповіла Консуело, підводячись тільки наполовину, щоб не впустити у воду черепашки з фартуха, — це намиста для продажу, щоб купити потім рису й кукурудзи.

— Вона бідна, і їй іще доводиться годувати свою матір, — пояснив Порпора. — Послухай, Консуело, — сказав він дівчинці, — коли у вас із матір'ю нестаток, звертайся до мене, але я забороняю тобі просити милостиню, зрозуміла?

— О, вам нема чого забороняти їй це, sior profesor, — із жвавістю заперечив Андзолето. — Вона сама ніколи б не стала просити милостиню, та й я не допустив би цього.

— Але ж у тебе самого зовсім нічого немає! — сказав граф.

— Нічого, крім ваших милостей, ваша ясновельможносте, але я ділюся із цією дівчинкою.

— Вона твоя родичка?

— Ні, вона чужинка, це Консуело.

— Консуело? Яке дивне ім'я, — зауважив граф.

— Прекрасне ім'я, синьйоре, — заперечив Андзолето, — воно означає «розрада»…

— Час добрий! Як видно, вона твоя подруга?

— Вона моя наречена, синьйоре.

— Он як! Ці діти вже мріють про весілля.

— Ми обвінчаємося в той день, коли ви, ваша ясновельможносте, підпишете мій ангажемент до театру Сан-Самуеле.

— У такому разі, діти мої, вам доведеться ще довго чекати.

— О, ми почекаємо, — мовила Консуело з веселим спокоєм цнотливості.

Граф і маестро ще кілька хвилин бавилися наївними відповідями юної пари, потім професор звелів Андзолето прийти до нього наступного дня, обіцявши послухати його, і вони пішли, полишивши юнака на його серйозні заняття.

— Як вам ця дівчинка? — запитав професор графа.

— Я вже бачив її сьогодні і вважаю, що вона досить некрасива, щоб виправдати прислів'я: «В очах вісімнадцятирічного хлопчика кожна жінка — красуня».

— Чудово, — відповів професор, — тепер я можу вам відкрити, що ваша божественна співачка, ваша сирена, ваша таємнича красуня — Консуело.

— Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!

— Саме вона, ясновельможний графе. Хіба ви не вважаєте, що вона була б звабною примадонною?

Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело і, склавши руки, з комічним розпачем вигукнув:

— Праведне небо! Як можеш ти допускати такі помилки, наділяючи вогнем геніальності таких погануль!

— Виходить, ви відмовляєтеся від ваших злочинних намірів? — запитав професор.

— Авжеж.

— Ви обіцяєте мені це? — додав Порпора.

— О, присягаюся вам! — відповів граф.

Розділ З

Народжений під небом Італії, вирощений волею випадку, як морський птах, бідний сирота, занедбаний, одначе щасливий у сьогоденні й такий, що вірить у майбутнє, Андзолето, цей безсумнівний плід любові, цей дев'ятнадцятирічний красень юнак, що безборонно проводив цілі дні біля маленької Консуело на кам'яних плитах Венеції, аж ніяк не був новачком у любові. Пізнавши радощі легких перемог, які не раз випадали на його долю, він би вже зносився та, можливо, розбестився, якби жив у нашому сумному кліматі й якби природа не обдарувала його таким міцним організмом. Одначе, рано розвинувшись фізично, призначений для довгої й сильної зрілості, він іще зберіг чисте серце, а незайманість його стримувалася волею. Випадково він зустрівся з маленькою іспанкою, що набожно виспівувала молитви перед статуєю мадонни; і, щоб повправляти свій голос, він співав із нею при світлі зірок цілими вечорами. Зустрічалися вони й на піщаному морському узбережжі Лідо, збираючи черепашки: він — для їжі, вона — щоб робити з них чотки та прикраси; зустрічалися й у церквах, де вона молилася Богові всім серцем, а він видивлявся на гарних дам. І при всіх цих зустрічах Консуело здавалася йому такою доброю, лагідною, послужливою й веселою, що він, сам не знаючи як і чому, зробився її другом і нерозлучним супутником. Дотепер Андзолето знав у любові лише насолоду. До Консуело він почував дружбу, але як син народу й краши, де пристрасті мають перевагу над прихильностями, він не зумів дати дружбі цій іншої назви, як любов. Коли він заговорив про це з Консуело, та лише зауважила: «Якщо ти в мене закоханий, виходить, ти хочеш зі мною одружитися?» На що він відповів: «Звичайно, якщо ти згодна, ми одружимося».

Відтоді це було справою вирішеною. Можливо, для Андзолето любов ця й була забавою, але Консуело вірила в неї найсерйознішим чином. Безсумнівним було одне: юне серце Андзолето вже знало ті суперечливі почуття, ті заплутані, складні переживання, які тривожать і порушують спокій людей пересичених і вносять розлад у їхнє існування.

Полишений на свої бурхливі інстинкти, жадібний до задоволень, люблячи тільки те, що могло дати йому щастя, і ненавидячи й уникаючи всього, що заважає веселощам, прагнучи жити й відчуваючи життя з незвичайною гостротою, як артист аж до самих кісток, він дійшов висновку, що коханки змушують його зазнавати всіх мук і небезпеки пристрасті, не вміючи викликати в нього по-справжньому цю пристрасть. Однак, ваблений хтивістю, він час від часу сходився з жінками, але незабаром кидав їх від пересичення або з досади. А потім, розтративши негідним чином, низько надмір сил, цей дивний юнак знову відчував потребу в товаристві своєї лагідної подруги, у чистих, світлих виливах. Він міг уже сказати, як Жан-Жак Руссо: «Воістину, нас прив'язує до жінок не стільки розпуста, скільки задоволення жити біля них»[27]. Отже, не усвідомлюючи ще того зачарування, що тягло його до Консуело, ще не вміючи сприймати прекрасне, не знаючи навіть, гарна вона собою чи бридка, Андзолето бавився з нею дитячими іграми, як хлопчик, але в той же час свято поважав її чотирнадцять років як чоловік і вів з нею серед юрби, на мармурових сходах палаців і на каналах Венеції, життя, таке ж щасливе, таке ж чисте, таке ж усамітнене й майже таке ж поетичне, яким було життя Павла й Віргінії[28] в помаранчевих гаях пустельного острова. Користуючись необмеженою й небезпечною свободою, не маючи родини й пильної ніжної матері, яка б піклувалася про