Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
І ось уже четвертий день поспіль він стриже купони, виголошуючи по три проповіді на день. У нього тут уже свої фанати. Вони віддано реагують на кожне сопливе схлипування преподобного, перекладене для них якоюсь тіткою в сірому офіційному костюмі, яка працює в преподобного перекладачкою і яка його, здається, не розуміє, у всякому разі перекладає вона що попало, а самому преподобному, очевидно, просто в падло її корегувати. Очевидно, одкровення Боже накриває його з головою, його просто пре під час проповіді, на нього навіть почали ходити планові. Вони по-своєму розуміють старого, це ніби така всесвітня солідарність усіх обковбашених придурків, яким у той чи інший спосіб, кожному по-своєму звичайно, відкриваються Божі таємниці, ось їх разом і пре, а тут іще й музика звучить.
Музику грають саме вони, преподобний провів серед них ретельний кастинг, вибрав в основному студентів консерваторії, лише Малий Чак Бері походив із панків, його преподобний узяв за почуття ритму. Загалом для нього освіта не була визначальною, головне, щоб вони добре виглядали на сцені, ну, там жодних євреїв, жодних монголів, у жодному разі не чорні, коротше, справжній фашистський виродок, але народу подобається.
Преподобний накручує себе в гримерці, ковтає якісь пігулки, п’є багато кави без кофеїну і голосно рецитує щось із «голі байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить іще більше, у нього вже перші приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розриває, і все тут. Заходить хтось із адміністрації: «Час,– говорить,– час іти,– народ вже чекає». Преподобний сьорбає з великої пластикової кружки свою безпонтову каву, обливає нею свою білосніжну сорочку: «Шіт,– говорить,– факін шіт»,– перекладачка пробує перекласти це чуваку з адміністрації, але той лише відмахується. «Ладно,– каже преподобний,– доведеться застібнутись на всі ґудзики, будемо як устриці, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усі ми під Богом ходимо»,– додає він і виходить у коридор. За лаштунками, під самою сценою, преподобний на мить зупиняється. Його увагу привертає повнуватий юнак у пісочному костюмі. «Нічого собі юнак,– думає преподобний і на мить пригальмовує.– Ти хто?»– питає він, і в залаштункових сутінках на мить зблискує корпус його наручного годинника. Какао завмирає й на мить втрачає дар мови. «Що ж ти мовчиш?– нетерпеливиться преподобний.– У тебе є ім’я?» Какао киває своєю великою головою, але ім’я не називає. «Ну, ладно,– утрачає преподобний рештки терпіння,– велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких їбанатів, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебиває її. «Потім-потім»,– каже він і йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого німба.
Какао вибалушено дивиться на те місце, де стояв преподобний, довго приходить до тями й ватяними ногами йде шукати сортир. Урешті знаходить, з останніх сил відчиняє двері, уповзає всередину й починає блювати. Я давно помітив— він коли нервує, коли в нього стреси чи що, він обов’язково блює, просто біда якась. Коли починається сесія, до нього краще взагалі не підходити, такий чоловік. «Господи,– думає Какао,– о, Господи. Невже це справді я, невже це справді до мене щойно підходив цей чоловік? Не може бути, я, звичайно, знаю собі ціну, у мене гарні друзі, у мене мама в бібліотеці працює, мене в Макіївці непогано знають і в Міловому, але щоб отак! Не знаю навіть, що й подумати»,– думає він і знову починає блювати.– Як же це,– думає він, відблювавшись,– це ж кому розповім— не повірять. Скажуть, що ти гониш. Блін, сам собі не вірю— жив, як жив, чесно робив свою справу, нікому не заважав, нікого не підставляв, можливо, це і є дяка Господня. Інакше як, як— просто не розумію, як так сталося, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв і підійшов чоловік, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ “РОЛЕКС”!!!»
Какао ще раз схиляється й бачить на підлозі, поруч із раковиною, стосик брошурок із проповідями преподобного, він побожно бере одну, розглядає трішки пожмакане обличчя Джонсона-і-Джонсона, розглядає «ролекс» на його руці і, посміхнувшись, ховає брошуру до кишені свого пісочного піджака.
– Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри!– перекладає тітка в костюмі). Господь маніпуляціями своїх божественних рук зібрав нас тут докупи! (Господь проробив певні маніпуляції,– перекладає вона.– Купу.) Так подякуймо йому за те, що ми тут зібралися— і ви, і я! (Тож дякую вам, що ви тут зібралися, і я.) Я говорю вам, брати і сестри,– устаньмо, устаньмо й прочитаймо молитву, в ім’я Господа, алілуя! (Алілуя,– не зовсім розуміє його тітка.) Господи, кажу я! (Він каже: «Господи».) Подивися на цих людей, котрі тут зібралися цього ранку! (Зранку вже зібралися.) Їх привела сюди твоя божественна любов, чи не так? (Їх привела сюди не так любов.) Так, Господи! (Так.) Так, алілуя! (Тітка мовчить.) Але ви можете запитати, чому ти, преподобний Джонсоне-і-Джонсоне, говориш нам про це, ми знаємо все це, про нас— так краще покажи чудо! (Ми знаємо про вас все!– погрозливо говорить тітка.– Можете запитати.)
Я хочу розповісти