Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

нібито неправильній і тепер невживаній. Тут я нічого поробити не можу. Замолоду, під час перших моїх подорожей, я вчився в дуже старих моряків і говорю так, як говорили вони. Але згодом я переконався, що морські єгу, так само, як і суходільні, схильні запроваджувати нові слова у свою мову, яка змінюється в них рік у рік. Пригадую, що при кожнім моїм поверненні на батьківщину їхня попередня говірка переінакшувалась так, що я ледве розумів нову. Помічаю також, що коли який-небудь єгу з цікавості приїздить із Лондона відвідати мене в моїй господі, то ми ніколи не можемо викласти наші думки так, аби порозумітися.

Якби присуди єгу могли хоч трохи впливати на мене, то я мав би серйозні підстави скаржитись, що дехто з них насмілюється гадати, ніби книга моїх подорожей — лише витвір моєї уяви, і натякають навіть, що гуїгнгнми та єгу існують так само, як існують і мешканці Утопії.

Мушу, проте, зізнатись: мені ніколи не доводилося чувати, щоб якийсь нахабний єгу заперечував існування тубільців Ліліпутії, Бробдінгнега (слово це слід вимовляти так, а не помилково — Бробдіньєг) і Лапути або факти, які я розповів про них, бо істина відразу ж переконує кожного читача. А хіба в моїм оповіданні про гуїгнгнмів та єгу менше ймовірності? Очевидно ж, що єгу — тисячі, навіть у нашій країні, і відрізняються вони від своїх диких братів із країни гуїгнгнмів лише тим, що белькочуть щось і не ходять голі. Я писав для того, щоб виправити їх, а не для того, щоб дістати їхню похвалу. Однодушна похвала всього їхнього племені важить для мене менше, ніж іржання двох звироднілих гуїгнгнмів, які стоять у моїй стайні, бо від них, хоч які вони звироднілі, я все ж таки вчуся ще якихось чеснот без домішки пороку.

Чи не гадають ці жалюгідні створіння, ніби я звироднів так, що стану обстоювати правдивість моїх слів? Дарма, що сам я єгу — і це добре знають у країні гуїгнгнмів — завдяки повчанням та прикладу мого високошановного хазяїна, спромігся (хоч, мушу признатись, із великими труднощами) протягом двох років позбутися звички брехати, лукавити, обманювати та піддурювати, що так глибоко закоренилася в душах усіх представників моєї породи, і особливо європейців.

Маю я поскаржитися і ще на дещо в цих прикрих обставинах, але не хочу набридати більше ні собі, ні вам. Мушу відверто признатися, що після останньої моєї подорожі деякі вади натури єгу знову відновилися в мені через конечну потребу спілкуватися з небагатьма представниками вашої породи і, зокрема — членами моєї родини. Інакше я ніколи не заходився б коло безглуздого проекту переробити породу єгу в нашім королівстві. Тепер же я назавжди відмовився від таких химерних планів.

2 квітня 1727р.

Частина перша

Подорож до Ліліпутії[9]

Розділ І

Автор оповідає про себе та про свою родину, про те, що спонукало його до мандрів. Його корабель розбивається, і він уплав бореться за своє життя. Дістається цілий берега в країні ліліпутів. Його беруть у полон і привозять до столиці.

Мій батько мав маленький маєток у Ноттінґемширі. Я був третій серед п'ятьох його синів. Чотирнадцятилітнім хлопчиком мене віддано до Емануелевого коледжу в Кембриджі, де я жив три роки і ревно віддавався вченню. Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його вбогих статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга — містера Джемса Бейтса, в якого вчився чотири роки. Від часу до часу батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на вивчення навігації та інших галузей математики, корисних тому, хто збирається подорожувати, бо завжди думав, що рано чи пізно мені доведеться заробляти хліб мандрами. Покинувши містера Бейтса, я приїхав до батька, де дістав від нього, дядька Джона та декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою і обіцянку давати тридцять фунтів щороку на утримання мене в Лейдені. Там протягом двох років і сімох місяців вивчав я медицину, знаючи, що це може знадобитися мені в довгих мандруваннях. По поверненні з Лейдена я, за рекомендацією мого милого патрона містера Бейтса, вступив як лікар на корабель «Ластівка» під командою капітана Ебрегема Пеннеля, з яким прослужив три з половиною роки, побувавши на Близькому Сході та в інших країнах[10]. Повернувшися до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні, до чого заохочував мене мій патрон містер Бейтс, який порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я купив у компанії будиночок на Олд-Джюрі і, діставши пораду змінити своє родинне становище, одружився з Мері Бертон — другою дочкою містера Едмонда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгейтській вулиці, який дав за нею чотириста фунтів посагу.

Але за два роки мій милий патрон Бейтс помер. Приятелів у мене було небагато, і практика моя почала підупадати, бо сумління не дозволяло мені наслідувати нечесні вчинки багатьох моїх співбратів-медиків. Отже, порадившись із дружиною та де з ким із знайомих, я вирішив знову стати моряком. Я служив лікарем на двох кораблях і протягом шести років не раз відвідав Індію та Вест-Індію і значно збільшив цим свої статки. На дозвіллі я читав твори найкращих сучасних і давніх авторів, бо мав завжди чимало книжок, а буваючи на березі, я приглядався до побуту та звичаїв людей і разом із тим вивчав чужі мови, до яких мав великий хист, бо в мене була гарна пам'ять.

Остання подорож була не дуже щаслива: море втомило вже мене, і я вирішив жити вдома з дружиною та дітьми. З Олд-Джюрі я переїхав до Феттер-Лейна, а звідти до Вопінга, гадаючи, що матиму практику серед моряків. Сподіванки мої, проте, не справдилися. Три роки чекав я, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда — господаря «Антилопи», що вирушав до південних морів. Ми відпливли з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалась за дуже сприятливих умов.

З деяких міркувань, читача не годилось би втомлювати подробицями наших пригод у тих морях. Досить буде сказати, що коли ми йшли до Ост-Індії, нас захопив жорстокий шторм і відніс на північний захід від Ван-Дімено-вої Землі, як ми довідалися з вимірів, до тридцятого градуса і двох мінут південної широти. Дванадцять наших матросів померли від надмірної роботи та поганого харчу, решта зовсім знесиліли. 5 листопада — тобто як на ті місцевості, на