Чи це людина - Прімо Леві
Ми навчилися, що все може знадобитися: залізний дріт, щоб скріпити собі черевики, ганчірки, щоб зробити собі онучі, папір, щоб утеплити собі, хоч це й не дозволено, куртку від холоду. З другого боку, ми зрозуміли, що у нас можуть вкрасти будь-що, а навіть точно вкрадуть, якщо тільки послабити увагу, і щоб уникнути цього, нам довелося опанувати мистецтво спати, поклавши голову на загорнене в куртку все наше добро, від казанка до черевиків.
Ми вже великою мірою знаємо правила концтабору, які є неймовірно складними. Заборон тут без ліку: заборонено наближатися менш як за два метри до колючого дроту; спати в куртці або без трусів, або в шапці; користуватися певними вмивальнями або нужниками, які є nur für Kapo або nur für Reichsdeutsche[9]; не йти в душ у призначені дні і йти в душ в інші дні; виходити з бараку в незастебнутій куртці або з піднятим коміром; запихати собі під одяг для утеплення папір або солому; вмиватися, не роздягнувшись до пояса.
Безконечними і безглуздими є ритуали, які треба виконувати: щоранку треба застеляти «ліжко», щоб воно було досконало рівне і гладке; намазувати огидні, заболочені дерев’яні шкарбани призначеним для цього шмаровидлом, зішкрябувати з одягу плями від болота (натомість плями від фарби, мастила та іржі дозволені); ввечері треба пройти перевірку на вошивість і на те, чи помиті ноги; у суботу необхідно поголити обличчя і голову, полатати самому або дати полатати порваний одяг; у неділю пройти загальну перевірку на коросту і контроль наявності ґудзиків на куртці, яких має бути п’ять.
Крім того, безліч обставин, у звичайному житті незначних, тут становлять проблему. Коли відростають нігті, їх треба вкоротити, а зробити це можна лише зубами (для нігтів на ногах досить тертя з взуттям); коли відірветься ґудзик, треба вміти причепити його залізним дротом; ідучи в нужник або вмивальню, треба все забирати зі собою, носити все з собою завжди, куди б і коли б не йшов, а поки вмиваєшся, треба затиснути згорток з одежею між колінами — інакше його вмить украдуть. Якщо взуття натирає, треба ввечері з’явитися на церемонію заміни взуття — і тут випробовується досвідченість індивіда: посеред неймовірної тисняви треба вміти з першого погляду вибрати один черевик (не пару, а саме один черевик), який підійде, бо, вибравши один раз, другого шансу не дістанеш.
Не думайте, що у табірному житті взуття є якимось другорядним чинником. Смерть починається з взуття: для більшості з нас воно виявилось справжнім знаряддям тортури — після кількох годин маршу черевики натирали ноги до пекучих ран, які неминуче нагноювались. Той, хто від цього потерпає, змушений ходити так, немов на ногах у нього кайдани (якраз це і є причиною чудернацької ходи того полчища привидів, яке щовечора повертається маршовим кроком у концтабір); він всюди приходить останнім і всюди його б’ють; він не може втекти, коли за ним женуться; його стопи опухають, а що більше вони пухнуть, то нестерпнішим стає тертя з деревом підошви та тканиною черевика. Тоді єдиний вихід — шпиталь; але лягти у шпиталь з діагнозом «dicke Füsse» (опухлі стопи) надзвичайно небезпечно, бо всі, а особливо есесівці, добре знають, що від цієї хвороби тут одужати неможливо.
І при цьому всьому ми ще й не згадували про роботу, яка у свою чергу оповита заплутаними законами, заборонами і проблемами.
Усі ми працюємо, крім хворих (навіть для того, щоб тебе визнали хворим, потрібен неабиякий багаж знань і досвіду). Щоранку ми, вишикувавшись, виходимо з табору на фабрику Буна, і щовечора, вишикувавшись, повертаємось. Для роботи нас ділять на приблизно двісті арбайтскоманд, кожна з яких нараховує від п’ятнадцяти до ста п’ятдесяти людей на чолі з капо. Бувають добрі і погані команди; більшість команд працюють на транспорті, і це робота досить важка, особливо взимку, хоча б тому, що працюєш завжди надворі. Є також команди спеціалістів (електриків, ковалів, мулярів, зварювальників, механіків, бетонувальників та ін.), кожен з них приписаний до конкретної майстерні або цеху Буни, і вони прямо підпорядковані цивільним майстрам, переважно німцям або полякам; але це стосується, звісно, тільки робочого часу — протягом решти дня до спеціалістів (всього їх не більше ніж триста чи чотириста осіб) ставляться так само, як до звичайних робітників. Про призначення окремих людей у різні команди дбає спеціальна табірна контора, Arbeitsdienst, служба праці, яка перебуває у постійному контакті з цивільною дирекцією Буни. Служба праці приймає рішення на підставі невідомих критеріїв, а часто явно за протекцією або за підкуп, тому той, хто вміє роздобути їжу, фактично може мати певність, що отримає призначення на добру посаду в Буні.
Розклад роботи змінюється залежно від пори року. Усі години світлового дня є робочими; тому мінімум робочих годин взимку (від 8 до 12 та від 12:30 до 16 години) збільшується до максимуму влітку (від 6:30 до 12 та від 13 до 18 години). Гефтлінги в жодному разі не можуть працювати у темні години або в густий туман, але у дощ чи сніг (що бувало дуже часто) чи коли дме суворий карпатський вітер вони працюють у звичайному режимі; усе це пов’язано з тим, що темрява або туман можуть дати нагоду для спроб втечі.
Що друга неділя є звичайним робочим днем; у так звані вихідні неділі в’язні в Буні не працюють, а натомість займаються роботою з утримання табору, тому дні реального відпочинку бувають тут надзвичайно рідко.
Таким буде наше життя. Щодня, за наперед встановленим ритмом, Ausrücken і Einrücken, виходити і повертатися; працювати, спати і їсти; хворіти, одужувати або вмирати.
…І доки? Але старожили сміються з цього питання — по ньому впізнають новаків. Сміються і не відповідають — для них уже багато місяців, багато років проблема далекого майбутнього геть поблякла, втратила будь-яку гостроту супроти набагато нагальніших і конкретніших проблем близького майбутнього: скільки їжі дістанеться нині, чи буде сніг, чи доведеться розвантажувати вугілля.
Якби ми мислили раціонально, нам би довелося змиритися з тою очевидною річчю, що доля наша абсолютно невідома, що будь-яке припущення довільне і цілковито позбавлене реальної основи. Але коли на карту поставлена власна доля, люди мислять раціонально дуже рідко; у будь-якому випадку вони вибирають між крайнощами — залежно від вдачі, одні з нас відразу ж дійшли до переконання, що все втрачено, що тут неможливо жити і що кінець їхній безсумнівний і близький; інші ж воліють дотримуватися думки, що хоч яке важке життя нас чекає, спасіння все ж можливе і воно не за горами, і якщо нам стане віри й сили, ми ще побачимо свої домівки і своїх близьких. Межа між цими двома категоріями, песимістами та оптимістами, була, зрештою, не дуже чітка — не тому, що багато хто байдужий до всього, а радше тому, що забувши про логічність та послідовність, більшість коливається між цими двома крайніми