Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Пильно глянула на нього й сказала, посміхнувшись:

— Тоді я свого досягла.

— Ну, так, — почулося у відповідь. Але насолоди, яку мав відчути, повідомивши прикру новину, він так і не отримав.

Вночі, однак, вона відчула страх. Одна річ померти швидко; та зовсім інша — чекати приходу смерті днів п’ять або й цілий тиждень, після всього того, що вона пережила.

Усе своє життя вона чогось чекала: батька з роботи, листа від коханця, якого так і не отримала, іспитів, поїзда, автобуса, телефонного дзвінка, канікул, кінця канікул. Тепер настала черга чекати смерті, яка їй призначила побачення.

«Таке могло статися тільки зі мною. Нормальні люди помирають, коли найменше цього сподіваються».

Їй треба вибратися звідси й добути ще пігулок. Якщо не добуде, то доведеться тоді стрибати з найвищого будинку в Любляні, нехай і так. Вона хотіла врятувати своїх батьків від зайвих страждань, але тепер немає вибору.

Глянула навколо: на всіх ліжках сплять пацієнтки, дехто хропить. Вікна заґратовані. В глибині палати — невеличка лампа, що відкидає чудернацькі тіні й нагадує, що тут — постійний нагляд. Біля лампи якась жінка читає книгу.

«Ці медсестри мають бути дуже культурними. Тільки те й роблять, що читають».

Ліжко Вероніки знаходилося найдалі від дверей; між нею та медсестрою було зо двадцять інших ліжок. Вона ледве стала на ноги — адже, якщо вірити докторові, вона пролежала майже три тижні. Медсестра підняла голову й побачила дівчину, що наближалася до неї, тягнучи за собою крапельницю.

— Мені треба в туалет, — сказала вона пошепки, щоб не розбудити сплячих.

Сестра непевно махнула в бік дверей. Мозок Вероніки працював швидко, шукаючи шлях до втечі, хоч якийсь вихід, бодай щілину.

«Не можна гаяти жодної хвилини, поки вони вважають, що я безсила, не здатна до дій».

Туалет був кабінкою без дверей. Щоб утекти з лікарні, треба було б примусити медсестру віддати їй ключі, але вона ще не здужає цього зробити.

— Це що, тюрма? — запитала в медсестри, котра припинила читання й стежила тепер за кожним її рухом.

— Ні, психіатрична лікарня.

— Але ж я не божевільна.

Та всміхнулася.

— Всі так кажуть.

— Гаразд, нехай я божевільна, але що це означає?

У відповідь почула, що їй не варто задовго бути на ногах, їй краще вертатися до ліжка.

— Що таке бути божевільною? — не відступалася Вероніка.

— Запитаєте завтра в лікаря. А зараз лягайте, бо інакше я зроблю вам укол, хочете ви цього, чи ні.

Вероніка підкорилася. Повертаючись, почула з якогось ліжка шепіт: «Не знаєш, що таке бути божевільною?»

Спочатку думала зігнорувати цей голос — їй не хотілося заводити друзів, шукати спільників для масового бунту. Мала лише одну нав’язливу ідею: смерть. Якщо не вдасться втекти, знайде спосіб покінчити з собою тут, притім якнайшвидше.

Але жінка знову повторила своє запитання:

— Не знаєш, що таке бути божевільною?

— Хто ви?

— Мене звати Зедка. Вертайся до ліжка. А коли сестра впевниться, що ти заснула, підповзай сюди.

Вероніка лягла й чекала, поки медсестра знову візьметься за читання. Що таке бути божевільною? Вона не мала найменшого уявлення, адже цим словом користуються, хто як захоче. Скажімо, божевільними називають спортсменів, які мріють побити світовий рекорд, або художників, які живуть дуже дивним і невлаштованим життям, зовсім не таким, як у «нормальних» людей. А ще були не за сезоном одягнені люди, котрі блукали взимку вуличками Любляни, штовхаючи перед собою візки з купою лахміття у торбах та проголошуючи кінець світу.

Їй не хотілося спати. Якщо вірити докторові, вона проспала майже тиждень — занадто довго для когось, хто звик жити без особливих емоцій, з чітким режимом відпочинку.

Що таке бути божевільною? Мабуть, варто б запитати когось із хворих.

Вероніка сповзла з ліжка, витягла з руки голку й пробралася до ліжка Зедки, намагаючись не звертати уваги на спазми в шлунку. Не знала, чи її нудить через ослаблене серце, чи через прикладені зусилля.

— Не знаю, що таке бути божевільною, — пробурмотіла Вероніка. — Але я не божевільна. Я просто невдала самогубця.

— Божевільні — ті, хто живе у власному світі. Шизофреніки, психопати, маньяки. Люди, що відрізняються від інших.

— Такі, як ви?

— З іншого боку, — вела далі Зедка, вдаючи, що не почула, — маємо Ейнштейна, котрий твердив, що час і простір не існують окремо, а тільки в єдності. Або Колумба, котрий наполягав, що на протилежному боці світу є не безодня, а континент. Або Едмунда Гілларі, впевненого, що людина може подолати Еверест. Або Бітлів, які створили цілком інакшу музику і вдягалися, наче люди з іншої епохи. Всі вони — як і тисячі інших — жили у власному світі.

«Ця божевільна міркує досить логічно», — подумала Вероніка, пригадуючи розповіді мами про святих, які запевняли, що говорять з Ісусом чи Дівою Марією. Може, й вони жили в інакшому світі?

— Якось я бачила жінку в сукні з глибоким вирізом; погляд у неї був відсутній, і вона блукала вулицями Любляни при температурі мінус п’ять градусів. Я думала, що вона п’яна, й хотіла їй допомогти, але вона відмовилася вбрати мою куртку. Можливо, в її світі було літо, й вона зігрівалася почуттям до того, хто її чекав. Навіть, якщо цей хтось існував лише в її мареннях, вона мала право жити й вмирати, як їй хочеться, правда?

Вероніка не знала, що на це відповісти, проте слова божевільної були не позбавлені сенсу. Хтозна, може, вона сама була тією жінкою, котра блукала напіводягненою по вулицях Любляни?

— Я тобі щось розповім, — сказала Зедка. — Могутній чаклун, бажаючи знищити