Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

І. ПРИЙОМ У СТАРОГО ДЖОЛІОНА

Ті, хто удостоївся честі побувати на родинному святі Форсайтів, бачили чарівне і повчальне видовище — перед ними постав у всій своїй славі рід, приналежний до верхівки середнього класу. Але якщо хто-небудь із удостоєних осіб володів даром психологічного аналізу (талант цей позбавлений грошової вартості й тому Форсайти мають його за ніщо), те видовище його не тільки потішило, а й наблизило до розуміння однієї з нез'ясованих проблем людства. Сказати простіше, споглядаючи зборище цієї родини,— жодна парость якої не полюбляла іншої і серед якої не було трьох чоловік, котрі відчували б одне до одного щось подібне до приязні,— він пересвідчувався на власні очі, що існує загадковий цупкий зв'язок, який об'єднує родину і робить її такою важливою клітиною суспільства й такою точною його подобою в мініатюрі. Перед ним відкрилася завіса, що ховала повиті імлою шляхи громадського поступу, він збагнув багато засад патріархального життя, рушійну силу диких орд, осягнув причини піднесення і падіння народів. Так ото людина, що мала змогу спостерігати за деревом, відколи його посадили,— за деревом, яке є зразком виняткової живучості й витривалості поміж сотень інших рослин, менш жилавих, соковитих і стійких,— одного дня бачить його, вкрите рясним цвітом і ніжним буйним листям, у майже відразливій пишноті повного розквіту.

П'ятнадцятого червня 1886 року годині о четвертій дня цікавий спостерігач, який нагодився б на цю пору в дім старого Джоліона Форсайта на Стенгоуп-гейт, міг би побачити повний розквіт Форсайтів.

Посходилися вони на той прийом з нагоди заручин міс Джун Форсайт, онуки старого Джоліона, з містером Філіпом Босіні. Хизуючись світлими рукавичками, темно-жовтими жилетками, перами й сукнями, зібралася вся родина — прибула навіть тітонька Енн, що тепер уже рідко залишала куточок зеленої вітальні в домі свого брата Тімоті, де у затінку фарбованої ковили в блакитній вазі вона сиділа день у день, читаючи й плетучи, оточена портретами трьох поколінь Форсайтів. Навіть тітонька Енн була там; її рівний стан і сповнене гідності спокійне старе обличчя уособлювали постійність родинної ідеї.

Коли котрийсь із Форсайтів заручувався, одружувався чи народжувався, всі Форсайти були присутні; коли котрийсь із Форсайтів помирав — але досі жоден Форсайт не помер: вони не вмирали, смерть суперечила їхнім принципам, вони вживали проти неї інстинктивних заходів, як то роблять життєздатні люди, що міцно тримаються за свою власність.

Форсайти, що змішалися того дня з натовпом інших гостей, вирізнялися поміж них розкішнішим, аніж звичайно, вбранням, настороженим, допитливим і самовпевненим виглядом, блискучою респектабельністю; здавалося, вони вбралися так пишно, щоб кинути комусь виклик. Увесь їхній гурт запозичив у Сомса Форсайта його незмінний вираз презирливої зверхності; вони були напоготові.

Їхня підсвідома агресивність створила психологічний момент, завдяки якому прийом у старого Джоліона ввійшов у родинну історію, став прелюдією їхньої драми.

Форсайти відчували до чогось зневагу, не кожен зокрема, а всією родиною; зневага та виявлялася в тому, що вони вдяглися аж надто елегантно, демонстрували надмірну приязнь одне до одного, надавали родині своїй непомірної ваги і — зберігали вираз презирливої зверхності. Небезпеку, яка є неодмінною умовою для виявлення властивих якостей кожного суспільства, гурту чи особи, Форсайти почули зразу; передчуваючи небезпеку, вони до блиску начистили свій обладунок. Вперше всю їхню родину охопило інстинктивне відчуття, що вони зустрілися з чимось чужим і небезпечним.

В дальньому кінці кімнати стояв, спершись рукою на рояль, огрядний ставний чоловік. На його широких грудях красувалися аж дві жилетки — дві жилетки й рубінова шпилька, замість однієї атласної жилетки й діамантової шпильки, що годилися для звичайніших випадків; його поголене квадратне старе обличчя кольору збляклої шкіри з погаслими очима мало дуже поважний вираз над атласною краваткою. То був Свізін Форсайт. Біля вікна, де можна було вхопити зайвий ковток свіжого повітря, стояв його брат-близнюк Джеймс — «гладкий і худий», називав їх старий Джоліон,— як і Свізін, він був понад шість футів на зріст, але дуже худий, наче йому від народження судилося правити за противагу братові, щоб не порушилася гармонія природи. Як завжди зсутулений, Джеймс замислено розглядав гостей. В сірих очах у нього був зосереджений вираз, наче його пекла якась таємна гризота, часом він прокидався з своєї задуми і швидко обводив очима кімнату; його худорляві щоки з двома паралельними зморшками і поголена верхня губа були облямовані баками. В руках він крутив порцелянову вазу. Неподалік стояв його єдиний син Сомс, якому щось розповідала жінка в брунатній сукні. Блідий, чисто виголений, з чорнявим поріділим волоссям, Сомс раз у раз схиляв набік голову; випинаючи підборіддя і зморщуючи носа, він прибирав вищезгаданого зневажливого виразу, наче нюхав яйце, знаючи, що воно йому завадить. Позаду Сомса його кузен, довготелесий Джордж, син п'ятого Форсайта, Роджера, обмірковував свій черговий дотеп, і на його м'ясистому обличчі грала сардонічна посмішка.

Всі відчували, що на цьому святі панує якась особлива атмосфера.

Три леді сиділи поруч у ряд: тітоньки Енн, Гестер (ці дві зосталися неодружені) і Джулі (тобто Джулія), яка вже не першої молодості настільки забулася, що вийшла заміж за Септімуса Смолла, чоловіка слабкого здоров'я. Вона пережила його на багато років. Тепер вона мешкала разом з сестрами — старшою і молодшою — на Бейзвотер-род у домі Тімоті, її шостого й наймолодшого брата. Кожна леді тримала віяло і кожна трохи барвистішим убранням, пір'їною чи брошкою віддала належне урочистості тієї події.

Посередині кімнати під люстрою, як і личить господареві, стояв голова родини, сам старий Джоліон. Цей вісімдесятирічний дід із гарним сивим волоссям, високим опуклим чолом, маленькими темно-сірими очима та величезними білими вусами, які звисали нижче масивного підборіддя, був схожий на патріарха, який, незважаючи на худі щоки й запалі скроні, здавалося, володів секретом вічної молодості. Старий тримався на диво струнко, і його пильні спокійні очі й досі блищали по-молодечому. Все це створювало враження, ніби він вищий за дрібних людців з їхніми сумнівами та звадами. Уже багато років ніхто не смів йому суперечити, і всі визнали за ним право чинити по-своєму. Старому Джоліонові ніколи й на думку