Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
Офіцерів обирали самі добровольці, бо ніхто в усій окрузі не мав ніякого військового досвіду, за винятком кількох ветеранів мексиканської та семінольської воєн та й з членів Ескадрону жоден не був охочий скорятися наказам котрогось ветерана, коли той не викликав у нього особистої довіри й симпатії. Четверо Тарлтонів та троє Фонтейнів усім були до вподоби, але, як не шкода, обирати їх ніхто не хотів, знаючи, що Тарлтони легко впиваються і починають бешкетувати, а Фонтейни - взагалі запальні й нестримні вдачею. Ешлі Вілкса обрали капітаном, оскільки він був найвправніший вершник в окрузі і оскільки сподівалися, що його витримка зможе забезпечити сякий-такий лад у загоні. Рейфорда Калверта обрали старшим лейтенантом, бо всі його любили, а Ейбла Віндера, сина трапера з болотяної долини й власника невеликої ферми,- просто лейтенантом.
Ейбл, кремезний статурою й віком, старший за всіх інших в Ескадроні, був малописьменний, але тямущий, мав добре серце, а гречністю щодо жіноцтва міг не одному з чоловіків дати фору. Ескадрон не знав духу снобізму. Дуже вже в багатьох із добровольців батьки й діди доскочили багатства, почавши дрібними фермерами. Важило й те, що Ейбл був найкращим стрільцем в Ескадроні, не маючи в цьому собі рівних: він поціляв у око білці з відстані в сімдесят п’ять ярдів, та й ще добре знався на табірному житті - як розкласти багаття під дощем, вистежити звірину або знайти джерело. В Ескадроні вміли цінувати по заслугах, а що Ейбл усім прилюбився, його й зробили офіцером. Він прийняв виявлену йому честь цілком поважно й без усякої пихи - просто як щось належне. Але, на відміну від самих плантаторів, їхні дружини та раби не могли забути, що він не з багачів родом.
Спершу Ескадрон формувався виключно з синів плантаторських родин, це був джентльменський загін, куди кожен вступав з власним конем, своєю зброєю, формою, всіляким спорядженням і зі своїм служкою. Але в молодій окрузі Клейтон багатих плантаторів було малувато, і щоб укомплектувати повноцінну військову частину, довелося вербувати до неї також синів дрібних фермерів, лісових мисливців, траперів з болотяних околиць, бідняків і навіть зовсім уже злиденних білих, коли ті бодай чимось вирізнялися серед свогр стану.
Ці представники убогіших прошарків так само “ревно, як і їхні багатші сусіди, жадали зітнутися з янкі, коли вже почнеться війна,- але тут поставало делікатне питання про фінанси. Мало в кого з дрібних фермерів були конЬ У себе на фермі вони обходились мулами, та й тих мали не надміру - рідко коли більше чотирьох голів. Віддати своїх мулів на війну вони не могли, навіть якби перед Ескадро- ном постала така потреба, про що, звичайно, і не йшла мова. Щодо бідняків з білих, то ці вважали себе ще й як заможними, коли мали бодай одного мула. У лісовиків і болотників узагалі не водилося ні коней, ні мулів: вони жили тільки з того, що виростять на своїх клаптях землі та що вполюють, часто-густо задовольняючись простою міновою торгівлею; п’ятидоларова банкнота потрапляла їм до рук хіба раз на рік, і вони й думати не могли, щоб самим забезпечити себе кіньми та формою. Але у своїх злиднях вони були так само горді, як плантатори у своєму багатстві, і повік-віку не пристали б ні на яке доброчинство з боку заможних своїх сусідів. Отож, аби забезпечити Ескадрон усім необхідним і не зачепити при цьому нічийого самолюбства, батько Скарлет, Джон Вілкс, Бак Манро, Джім Тарлтон, Г’ю Калверт- та, власне, всі найбільші плантатори округи, за винятком Енгеса Макінтоша,- виклали гроші на коней і на спорядження для Ескадрону. Вийшло так, що кожний плантатор погодився опорядити власним коштом своїх синів та ще кількох сторонніх, але всю цю справу було залагоджено в такий спосіб, що незаможніші добровольці могли дістати обладунок і коней без будь-якого збитку для своєї гордості.
Ескадрон збирався двічі на тиждень у Джонсборо муштруватися й молити Бога, щоб швидше почалась війна. Належної кількості коней у загоні поки що не було, але ті, хто вже мав їх, здійснювали - як їм здавалося - кавалерійські маневри в полі за будинком окружної управи, збиваючи величезні хмари куряви, горланячи до хрипоти й вимахуючи знятими зі стін віталень шаблями з часів війни за Незалежність Ті ж, котрі тим часом ще не спромоглись на коней, сідали на сходинках перед крамницею Булларда, стежили за своїми товаришами на маневрах, жували тютюн і обмінювалися плітками. А то ще, бува, змагались у стрілецькій вправності. Навчатися стріляти нікому з них не треба було. Південці здебільшого мало не з колиски привчались тримати рушницю в руках, а зчаста беручи участь у полюванні, вони всі зробилися вправними стрільцями.
Щоразу, коли проводили муштру, з плантаторських будинків та мисливських хатин надходили найрізноманітніші зразки вогнепальної зброї. Там були рушниці з довгою цівкою, що з ними полювали на білок, ще коли перші колоністи перетяли Аллегани, старі, заряджувані з дула мушкети, що погубили чимало індіанських душ у добу заселення Джорджії, кавалерійські пістолети з 1812 року, коли воювали проти семінолів та Мексики, дуельні пістолети у срібній оправі, короткоствольні кишенькові пістолети, мисливські дубельтівки, новенькі англійські гвинтівки, лискучі ложа яких були з цінних порід дерева.
Тренування завжди закінчувалися в салунах Джонсборо, де проти ночі зчинялося стільки бійок, що офіцери були майже безпорадні умовити своїх земляків, аби не калічили одні одних, а полишили це на янкі. Саме в одному з таких побоїськ Стюарт Тарлтон підстрелив Кейда Калверта, а Тоні Фонтейн - Брента. Близнюки тоді щойно повернулися додому, вигнані з Вірджинського університету, аж тут, як на те, формувався Ескадрон, і вони в захваті й собі завербувалися. Однак після тієї пригоди два місяці тому мати випровадила їх до університету Джорджії, суворо наказавши там і залишатись. їм було прикро не спізнати радощів військової муштри, бо ж вони вважали, що університетська освіта нічого не варта порівняно з можливістю гасати верхи, дерти горло й стріляти в гурті приятелів.
- Гаразд, гайнімо навпростець до Ейбла,- погодився Брент.- Річку перетнемо вбрід неподалік від Тари, а там через Фонтейнові луки враз будемо на місці.
- Тільки їсти ми там нічо’ не дістанемо, хіба смаженого опосума з бобами,- втрутився в їхню балачку Джімс.
- А ти взагалі нічого не дістанеш,- осміхнувся