Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Зараз і друге око перестане бачити, якщо не знімеш каску. У ній відбивається місячне сяйво, — люто загарчав Чоловік.

На цих його словах знову почався обстріл. Дах бліндажа розсипався на крихти, як сухар. Чоловік схопив під пахви того, хто не відчував ніг, і потягнув кудись, не розбираючи дороги. Слідом за ними повз безокий. Вони пересувались вузькою траншеєю з обваленими стінами. Земля була суха й гірка, порохнява. Коли припиняли свистіти міни, ставало чутно, як десь поруч густо тріскочуть автомати. Чоловік залишив безногого за продірявленою стіною покинутої халупи. Безокий розтягнувся на порозі, прикривши долонями вуха і сховавши обличчя у вибоїну в обгорілій дерев’яній підлозі.

Коли наш герой, прогнувшись під вагою дорослого чоловічого тіла, ще тяжчого через те, що було наполовину паралізованим, невеликими кроками просувався вперед до сховку, у світлі трасуючих снарядів з кольоровими димовими хвостами він розгледів кілька постатей, які поспішали назустріч. Тепер стало зрозуміло, що від них не втекти.

Санітар у зеленаво-блакитному халаті спритним рухом ввів голку в Чоловікову сідницю. Той відчув у тілі легкість левітації. Це з його плечей зняли паралізованого сусіда по палаті. І почали діяти ліки.

М’яко сповзаючи в обійми санітара, чоловік розгледів тривогу в очах психіятра Слонової та гіпсову пов’язку, що фіксувала її зап’ястя і долоню.

А ти казала, він не буйний, Еміліє, — густим голосом прошелестів головний лікар. Він мав такі кущуваті брови, що ті аж кучерявилися, загинаючись над чолом.

Він не буйний. Просто хірург не повинен виписувати пацієнтам транквілізатори, — відрізала роздратована Слонова. Вона була люта, наче вовчиця, котрій відібрали малих. — Коли вже мені перестануть заважати лікувати моїх пацієнтів?

Можна подумати, Еміліє, — доброзичливо пробасував головний.

*

Прокинувшись уранці і ще не розплющивши очей, наш герой відчув, що все в порядку, все, як завжди: він знову не знає, хто він, звідки, що з ним трапилось, яким було його життя. Рани болять, шви сверблять, кості ломить. У роті так само немає зубів. Він — те ж спотворене чудовисько з потрощеними вилицями і проламаним носом, з нерівним черепом, з цілою колекцією болів у всьому тілі.

Чоловік не знав, ким він є, і якщо дивився у дзеркало, то його зовнішність не викликала в ньому жодних асоціяцій. Але за весь час, що він провів у цьому реабілітаційному центрі, відколи випірнув із забуття, він добре роззнайомився зі спектром своїх болів.

Він володів болем тонким і тоскним, як завивання вітру, і болем, схожим на електричні розряди різного вольтажу; мав біль, схожий на вкручування у плоть тонких металевих штирів, і біль, схожий на викручування цих штирів у зворотному напрямку; був у нього біль розлогий і жирний, як вгодована свійська тварина, біль-стискання лещатами, біль-нудота, біль-жар, біль-стесування плоти, біль-пульсація, що то наростала й ставала дедалі потужнішою, доходила до конвульсій, то спадала й лагіднішала, майже починаючи приносити задоволення. Також був біль-напруження, не зовсім схожий на біль, але чи не найскладніший для витримування. Біль, що пер ізсередини черепа, шлунка, грудної клітки, ніби там роздувався, пучнявів і набруньковувався чийсь живий організм. Біль-тривожність. Біль-порожнеча. Біль-свербіж. Біль-страх, від якого мороз лягав на внутрішню стінку черева. І ще безліч болів, кожен із яких він міг би описати докладно, з найтоншими подробицями, якби мова не чинила йому опору.

Чоловік розумів, що вночі йому наснився дивний сон і що цей сон був спричинений дією неякісних ліків. Що ліки подіяли також і на його сусідів, і вони всі разом розіграли макабричну виставу, завдавши клопоту персоналові центру, а найдужче — головному лікареві з кущуватими бровами (непоганому, по суті, чоловікові, хірургові від Бога).

Єдине, чого не міг втямити наш герой такого невинного ранку у розпалі весни, пронизаного білим сонячним світлом і безумним пташиним вереском за шибами вікон, — ким є ця незнайома жінка, яка незмигно дивиться в його спотворене обличчя, закусивши нижню губу і почісуючи нігтями правої руки ліве передпліччя. Очі за скельцями її окулярів не кліпали. Блузка на грудях ритмічно здіймалася. Вона сиділа на його ковдрі, вмостившись задом якраз поміж його випростаних литок, тісно притискаючи їх вагою свого тіла до матраца. Як птаха у гнізді. Як тварина на полюванні. Як самичка, що спокійно дивиться на самця, лише трохи посмикуючи дротами вусиків, добре знаючи, що чекає на них обох попереду, чого ніхто з них не зможе уникнути, від чого нікому нізащо не відкрутитися. Прислухаючись до пульсування невблаганної сили природи під тонким хутром, під шовковою блузкою. Тутук-тутук-тутук.

За її спиною стояли лікарі: головний зі своїми хвацькими бровами, Слонова — скептична і невдоволена, зі звуженими очима й роздутими ніздрями, терапевт, рентгенолог, старша сестра на ім’я Любов, щоки якої налились багряним кольором, а шовковистий пушок на обличчі наелектризовано настовбурчився.

Ви впізнаєте цю жінку? — квапливо й суворо поцікавилась Слонова кумедним горловим голосом.

Ні? — досить упевнено запитав у відповідь чоловік.

Слонова тицьнула головного в живіт гіпсом і засичала від болю. Чомусь здавалося, вона от‑от розплачеться.

Пацієнта не можна піддавати такому стресу! Пускати до нього всіх підряд із вулиці! Ви щойно мало не вбили його лівими транквілізаторами! Ви дограєтесь!

Жінка в окулярах, не зводячи погляду з нашого героя, нарешті розслабила нижню губу, взялась руками за обидва краї ліжка і потягнулась усім тілом уперед понад стегнами і животом чоловіка до його обличчя.

Але ж я не всі підряд, — сказала вона. — Звичайно, він мене впізнає. Він мій чоловік. А я його жінка. Богдане, це ж я, Рома.

Богдан

Ранньої осени Романа залишилася там, на дачі, сама. Вона кілька тижнів збирала на тачку погнилі, неїстівні плоди, якими завалило клапоть землі під грушею з найприємнішою і найгустішою травою. Рома вивозила брунатну кашу, що пахтіла теплою утробною гнилизною, до лісу і скидала під соснами. Потім сиділа на автобусній зупинці, сперши ступні на колесо тачки, і спостерігала, як невагоме тільце білки нечутно долає повітряні проміжки між стовбурами. Все в цьому місці здавалось порожнистим, розрідженим. Між досконало одноманітними стовпами сосон можна було розвішувати цілі полотна своїх страхів, свого розпачу, своєї відірваности від світу. Тут вистачало місця на все, а надто — на те, на що бракувало його всередині Роми.

На роботу до Архіву вона їхала спершу розбитим автобусом із блакитними смужками на облущено-білих боках, що довозив її до Клавдієвого вже о 7:15 ранку. Цей автобус ізсередини нагадував їй вітальню вдома у котроїсь із однокласниць — через скріплені бантом фіолетові штори, що закривали заднє скло, і через штучну пластикову ліяну, якою була обвита перегородка позаду водійського