Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання — робив дуже миле вражіння.
В школі тішився не лиш симпатією своїх товаришів, але й професорів. Се посліднє через свою здатність, щиру одвертість, а передусім за свою неустрашимість. У товаришів уходив за авторитетність. Раз, що як сказано, був один з найздібніших учеників, особливо в старинних мовах був дорадником слабших учеників — а остаточно, як се часто в мужеської молоді буває, за фізичну силу, що об’являлася не лиш при гімнастичних вправах, а ще й у борні з другими, у витривалости, в плавбі, а через се також і в випадках, де ученики-товариші прогрішилися неправдомовністю, недодержуванням, хоч би найнезначнішої, обіцянки, нехарством тіла або рук і т. п. Тоді то товариш-«авторитет» товк грішників безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, сліз, або випрошування, чи обіцювання на будуче це не чинити. Але ніхто довго на нього не гнівався.
Один з професорів, в котрого він вчив сина і був його любимцем, займався ним так щиро, що уймив собі хлопця до того степеня, що викликав аж зависть в рідного батька, котрий противно в саме той час відносився до сего двічі строго і критично.
*
Одного разу, коли Юліян Цезаревич числив шістнадцять років, трапилася йому пригода, яка піднесла його молоду особистість не лиш в очах його товаришів і в очах його професорів, але і в очах деяких чужих… не кажучи вже про сестер… і родичів.
В одного священика з провінції (села Покутівки[23]) на ім’я о. Захарій, що виїздив з міста, сполошилися коні.
Сильно наладовану фіру, на котрій сидів душпастир з своїм молодим дівчатком, рвали і шарпали розбішені звірята на всі боки так дико, що подорожні були щонайменше виставлені на катастрофу. Фірман, що з остраху неначе розум і мову стратив, хоч і здержував щосили звірята, не міг їх зовсім опанувати. Він стягнув віжки до тієї міри до себе, що здичілі ще гірше бісилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов віднайшовши собі полегшу з переполоху і від спиняючих їх віжок від утечі, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опісля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фіру з подорожними, що, волочена розбішеним летом, підскакувала за ними по грубо і свіжо ще не утовченій дорозі… і здавалося… кождої хвилі розлетиться. На улиці було в той час лише небагато прохожих; а і ті, перелякані незвичайним видом, станули, мов вкопані, вижидаючи неминучої катастрофи, і не рухалися з місця. Отець Захарій кричав і кликав розпачливим рухом одної руки о поміч, придержуючи другою дівчатко коло себе і, як видно було, здавався зовсім на Божу волю.
Саме в той час, се було коло другої по обіді, йшов Юліян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розігнані коні з наїженими гривами, а фірмана і за ним другу особу без капелюхів… посліднього благаючого о поміч, відгадав вмить, о що розходиться. Скорше, як гадка, як вихор, кинув він свій капелюх з голови проти розбішених звірят, внаслідок чого вони скочили вбік, задержалися на хвильку, сам кинувся, мов молодий тигр, межи них і, гукнувши на них строгим голосом, щоб станули, вхопив сильними руками правого під бородою, стягаючи його так залізно, що звірина хоч пручалася і скакала, б’ючи копитами перед собою, а з тим і в нього уговкувана безперестанку його голосом і чуючися остаточно опанованою, станула. Та Юліян не вдоволився тим. Запанувавши на мить над одним, він вхопив тут же другого сильною рукою, як першого, і привів і цього на недовгий час до послуху.
За час тої короткої дикої боротьби між розбішеними звірятами і молодим чоловіком, опритомнів вже і фірман і, гукнувши своїм, їм знаним, голосом, зіскочив з фіри, щоб якнайскорше прийти борцеві на поміч, кидаючи понад себе душпастиреві віжки, що з відкритою головою та поблідлим обличчям сидів на фірі і про ніщо вже не думав, крім одного, як би охоронити дитину від каліцтва або й смерти.
Юліян, що стояв ще біля фірмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фізичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягає сильно тремтячі, відсапуючі коні, приглядаючися при тім упряжі, чи не пірвалося що в ній, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшій дорозі.
«Ангеле-спасителю!» — скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, і собі з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на місці і слідив за роботою фірмана. «Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарій скочив з фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліян не підводив очей. Його повіки закривали їх, неначеб не мали сили підіймитися. «Чий ти, Божа дитино?» — повторив своє питання душпастир і опинився коло нього.
Доперва тепер підвів сей очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій відступив з переляком.
«Ви ушкоджені?» — спитав.
Сей заперечив головою: «Незначна дрібниця… на правій руці».
«Вона цілком закривавлена!» — скрикнуло дівчатко, що зайшло аж поза спину молодця, відкрило покалічену руку і тепер затривоженими очима витріщилося на нього. Та не довго. Нараз — чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своєї шийки білу тоненьку хустину, якою обв’язала її матір від «пороху» і можливої простуди вечером в повороті, і подала Юліянові, аби хоч накрити бідну руку. «Перев’яжи нею руку свою, — упімнув душпастир. — Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмірно окровавлена рука завдала їй стільки переполоху, що вона боялася її доторкнутися.
Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував. «Тепер вже піду, — сказав з полегшою. — Я йшов до гімназії — але… я справді вже мушу йти, — додав, коли о. Захарій всунув
