Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

— Для вечора підійде, — сказав Траут. — Але порадь мені, Білле, що одягають у Мідленд-Сіті до заходу сонця? — Він підтягнув штанини, виставивши гомілки в ґротескних ор­наментах. — Бермуди і шкарпетки, га, Білле? Зрештою, я родом з Бермудських островів.

Він протер смокінґ вологою шматою, і пліснява легко зійшла.

— Не люблю такого, Білле, — сказав він про грибки, яких убивав. — Грибки мають таке ж право на життя, як і я. Вони знають, чого хочуть, Білле. Сам дідько не знає, чого тепер хочу я.

Тоді він замислився, чого може хотіти сам Білл. Здогадатися було легко.

— Білле, — сказав він, — ти мені так подобаєшся, і я таке велике цабе у Всесвіті, що я здійсню три твої найбільші бажання.

Він відчинив дверцята клітки — те, що Білл не міг би зробити сам і за тисячу років.

Білл перелетів на підвіконня. Він притиснувся своїм плечиком до скла. Лише одна шибка відділяла Білла від великого відкритого простору. Хоча Траут встановлював захисні віконні рами, у своєму помешканні захисних рам він не мав.

— Скоро збудеться твоє друге бажання, — сказав Траут і знову зробив щось, чого сам Білл ніколи б не зміг. Він відчинив вікно. Але відчинене вікно так стривожило папугу, що він знову повернувся до своєї клітки і заскочив досередини.

Траут зачинив дверцята і замкнув клітку на засувку.

— Я ще не чув, аби хтось так розумно використовував три свої бажання, — сказав він пташці. — Ти переконався, що все ще маєш чого прагнути — вибратися з клітки.

Траут побачив зв’язок між єдиним листом від фана і запрошенням, проте ніяк не міг повірити, що Еліот Роузвотер був дорослим. Ось як виглядав почерк Роузвотера:

— Білле, — нерішуче сказав Траут, — один підліток на ім’я Роузвотер дав мені роботу. Його батьки мають бути дру­зями голови Мистецького фестивалю, і там вони нічого про книжки не знають. Тож коли він сказав, що я добрий письменник, вони йому повірили.

Траут похитав головою.

— Я не поїду, Білле. Не хочу вибиратися зі своєї клітки. Занадто розумний для цього. Навіть якби я хотів вибрати­ся, я б не поїхав до Мідленд-Сіті, щоб виставляти себе на посміховисько — і свого єдиного фана.

На цьому він зупинився. Але час від часу він перечитував запрошення, вивчивши його напам’ять. І тоді до нього дійшов один із менш помітних смислів на папері. Він містився у шапці бланка із зображенням двох масок, що репрезентували комедію і трагедію:

Одна маска виглядала ось так:

А друга виглядала ось так:

— Їм там нікого, крім усміхнених, не потрібно, — сказав Траут папузі. — Нещасливим невдахам не треба подаватися. — Але він не міг перестати про це думати. Йому на дум­ку прийшла ідея, яка здалася дуже пікантною: — Але, мож­ливо, нещасливий невдаха є саме тим, що їм треба побачити.

Після цього він вибухнув енергією.

— Білле, Білле… — сказав він, — послухай, я виходжу з клітки, але збираюсь повернутися. Я їду до них показати, чого ніхто і ніколи ще не бачив на мистецькому фестивалі: представника усіх тисяч мистців, які посвятили все своє життя пошукам істини і краси — і не знайшли ані дірки з бублика!

Зрештою Траут прийняв запрошення. За два дні до початку фестивалю він передав Білла під опіку своєї квартирної хазяйки і попутками вибрався до Нью-Йорка — з п’ятьма сотнями доларів, пришпилени­ми до трусів. Решту грошей він поклав у банк.

Спочатку він поїхав до Нью-Йорка, тому що надіявся там знайти у крамницях порнографії декілька своїх книжок. Вдома він не мав жодного примірника. Він їх зневажав, але тепер йому захотілось прочитати з них дещо вголос у Мідленд-Сіті — як приклад трагедії, яка також була сміховинною.

Він планував розповісти людям, на який пам’ятник він сподівався.

Ось він:

Розділ 4

Двейн тим часом поступово божеволів. Однієї ночі він по­бачив одинадцять міся­ців у небі над новим Мемо­ріальним центром мистецтв імені Мілдред Баррі. Нас­туп­ного ранку він побачив, як велетенсь­кий селезень керував рухом на перехресті проспекту Арсенал-авеню і Олд-Кантрі-роуд. Він нікому не розповідав про побачене. Він зберігав таємни­цю.

І шкідливі речовини в його голові наростали від таєм­ни­чості. Їм уже було мало, що він відчуває і бачить дивні речі. Їм також хотілось, щоб він робив дивні речі, а ще багато шуму.

Вони хотіли, щоб Двейн Гувер гордився своєю хворобою.

Згодом люди казали, що злі на самих себе за те, що не помічали небезпечних сиґналів у Двейновій поведінці, за нехтування його очевидних криків про допомогу. Коли Двейн геть здурів, місцева газета опублікувала співчутливу редакторську статтю, в якій благала людей спостерігати одне за одним — за озна­ками небезпеки. Ось такий був її заголовок:

КРИК ПРО ДОПОМОГУ

Але до зустрічі з Кілґором Траутом Двейн не був таким уже дивним. Його поведінка на людях цілком вкладалася в рамки прийнятних дій, переконань і розмов у Мідленд-Сіті. Найближча до нього особа, Франсін Пефко, його біла секретарка і коханка, сказала, що Двейн наче ставав дедалі щасливішим цілий місяць до того, як на людях перетворився на маніяка.

— Я все думала, — казала вона газетному репортерові, лежачи у шпитальному ліжку, — що він нарешті поправляється після самогубства дружини.

Франсін працювала на голов­ному Двейновому підприємстві, а саме в «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», розташованому зовсім неподалік маґістралі, поруч з новим готелем «Голідей Інн».

Ось чому Франсін подумала, що він ставав щасли­вішим: Двейн почав співати пісні, популярні в його молодості, такі як «Старий ліхтарник», і «Тіпі-тіпі-тін», і «Блакитний місяць», «Міцні обійми» і таке інше. Раніше Двейн ніколи не співав. Тепер він це робив голосно, сидячи за своїм столом, коли демонстрував для клієнта нову машину, коли спостерігав за роботою механіка. Одного дня він голосно співав, йдучи вестибюлем нового «Голідей Інн», усміхаючись і жестикулюючи до людей, так наче його найняли співати їм на втіху. Але ніхто й не подумав, що це обов’язково є натяком на психічний розлад, — і зокрема тому, що Двейн володів частиною готелю.

Чорний водій автобуса і чорний офіціант обговорили його спів.

— Послухай, як співає, — сказав водій.

— Мав би я стільки, як