Panicoffski - Ріо Кундер
На четверту ніч писав у напівпотойбічному стані сценарій програми про голландсько-німецьку футбольну ворожнечу, для чого, до речи, й їздив на матч в Амстердамі, з якого, власне, й повертався в ніч першої зустрічи з Фабіаною. Раптом поставив крапку й узяв до руки мобільний. «Привіт, добре знати в тяжкі дні, що в цьому місті є такі люди, як ти», — написав текст і відправив смс до Фабі.
А назавтра ввечері подзвонив Йован: «Аміґо, тебе тут у Velvet Underground дехто шукає — ти вже приходь, не пошкодуєш. А я наразі куплю їй пива». Тут-таки викликаю таксі, прожогом у душ, голюся, вижовую алкоголь за допомогою цього ґеніяльного винаходу західної цивілізації — жувальної ґумки. Тої самої жувальної ґумки, за яку так боролася в дитинстві ціла ґенерація моїх однолітків на шляху до перемоги демократії в Україні!
Коли зайшов до Velvet Underground, відразу її побачив. Відвідувачів ще майже не було, вона стояла сама біля стійки з пляшкою «Корони». Висока та струнка, що не кажи. Плечі дещо заширокі навіть, треба буде з'ясувати, чи плавала колись, хоча хто ж там у них в океані не плаває? Дупця — те, що треба, смак до моди не такий передовий, як у Беґі, але є. Пишне каштанове волосся, в центрі — ця усмішка на 64 зуби, надзвичайно вродливі риси обличчя. І я ж торкався вже цієї атласної щоки, і куштував смак її подиху. Шлях до кохання починається, коли вперше нюхаєш поцілунок. Саме тому вони, ці цілунки, поділяються на солодкі й гіркі. Фабіана — найсолодша жінка мого життя, сказав її перший поцілунок. Моя мрія — навіть не з'єднатися з нею: я хочу її знову нюхати. В її запаху — точно якась наркотична речовина, від якої тепер буду залежний до скону. Ось він знову близько: звично по-латинському цілуємося в обидві щоки на привітання.
— Мені сподобався твій смс. Ти ж маєш дівчину — ту танцюристку фламенко?
— Уже ні. А ти з кимось зустрічаєшся?
— Так, я живу з одним хлопцем. Слухай, ти мені дуже подобаєшся, але таке в мене становище, що я є з иншою людиною. Скажу щиро, я не дуже щаслива з ним. Але це порядна, добра людина, яка дуже добре до мене ставиться. До того ж, у нього зараз складні часи. Я не хотіла б його залишати. Отак. Але я хочу тебе бачити. Танцювати. Ми можемо зустрічатися на обід, ходити до барів… Як друзі… Добре?
— Як друзі? Але я хочу чогось иншого.
— Я теж цього хочу, але ж ми дорослі люди, ні? І я не кажу, що ми не зможемо бути разом. Треба тільки почекати. Ти згідний? Колись, коли буде відповідний час, я піду від Ніка. Зараз — це надто складно.
— Чому? Якщо ти нещаслива, навіщо силувати себе? Ось Беґі була нещаслива і просто з маху це мені виклала. Тим, що жалієш, потім лише погіршиш його страждання.
— Освальдо, вибач, я не вмію поспішати. Я — бразилійка. Я люблю, щоб речі рухалися повільно в бік вирішення. А ти дуже, бідний, страждаєш? Скажи, тобі боляче? — Фабіана гладить мене по щоці. Я якось абсолютно природно роблю те саме. Вона затримує обличчя в моїй долоні.
— А втім, є ще одна причина, чому нам треба бути просто друзями, — весело сміється Фабіана, — Тасі теж тебе хоче й увесь час про тебе зі мною говорить. Тож ми вирішили, що ти не дістанешся нікому!
Далі ми танцювали сальсу, дуже так ненавмисне притуляючись одне до одного, весь час стискаючи одне одному руку, сміючись. Насправді це був майже статевий акт — я був на повному взводі, тільки в одязі й у центрі майданчика для танців. Коли ж пішов до бару по пиво через туалет, переконався, що досяг часткового орґазму.
— Освальдо, розкажи мені про свою країну.
Я трохи подумав, знову згадав про чудовий винахід цивілізації — жувальну ґумку і розповів таке:
Розповідь про жувальну ґумку
Коли я був маленький, Україна була закритою тоталітарною країною під владою російських комуністів, які керували нею з московського Кремля. Вожді боялися всіляких згубних впливів з-за кордону, а тому заборонили декретом жувальну ґумку, тобто постановили вдавати, наче такої речи не існує в природі. Для цього вони запровадили якнайжорсткішу цензуру, щоб про ґумку не могли дізнатися українські діти. Але вони прорахувалися, бо проґавили спорт по телевізору. А там якось показали гокей росіян з американцями, не помітивши, що всі американці активно жували. Дітей це жування страшенно зацікавило. Пішли різні чутки, і діти врешті таки якось примудрилися дізнатися, про що саме йшлося. Тож багато моїх однокласників відтак намагалися той жувальний засіб відтворити в домашніх умовах. Вони варили ґумку зі смоли або з лижного крему. А якщо хто вже виміняє щирий продукт в иноземця під готелем на значок у вигляді п’ятикутної червоної зірки з головою п’ятирічного Леніна посередині, що їх дітям видавали комуністи, то той уже був справжній герой у школі, бо міг дати всьому класу пожувати щось дійсно «американське». Тобто насправді це буде якась чехословацька «Педро», але в нас і такого добра було катма.
Смійся-смійся, Фабі, а я не жартую… Невинне ваше ім'я Педро для мене значитиме на все життя щось зовсім инше. Ґумку «Педро» потім загортали назад до паперу, відтак удома обвалювали в цукрі й клали до морозилки, щоб назавтра знову жувати по
