Морозенко - Панас Мирний
Ось він вибіг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить ліс, притрушений інеєм зверху та прикритий снігом, наче страшенна біла гора, бовваніє він здалека… Подихнуло на Пилипка вільним холодним повітрям, ущипнуло за ніс: аж покотилися сльози з очей, і невеличкі крижинки зразу на віях повисли.
- Та ну, не страши: не боюсь я тебе! - промовив Пилипко, струшуючи рукою крижинки з очей.- То тільки мати лякала.- І він не пішов, а побіг підтюпцем.
Ось він добіг уже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь Пилипкові, темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною, закутаною снігом головою… Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б'ється, дух запинається в грудях. Він зостановився.
- Морозе, Морозеночку,- замолився він тихо.- Пусти мене до хрещеного батька. Я тільки до його одного піду посипати і, що випосипаю, віддам тобі половину.
Недалеко від його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.
- Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе - і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.
- Пу-гу-гу-у-у! - застогнав пугач серед лісу, а Пилипкові здалося, що то загукав Морозенко: - Не пущуі
- Бач, який ти лихий та недобрий! - почав докоряти Пилинко.- І що б тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим протопити в хаті. Пусти, голубчику*
- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лісі роздалася.
- То ти тільки вмієш реготати? - скрикнув Пи-липко.- Так не боюсь я тебе! - і, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.
Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й потурбується про твої недостатки.
Не встерігся знічев'я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив Пилипко, скільки разів приходн-лося йому падати й набирати снігу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь! Сніг він отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його підганяє. Ліс перед ним мов ви-роста; він давно вже вскочив у його і повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опік, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі рученята та й знову підтюпцем далі.
Ось він вибрався на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона, чиста та біла, лежить собі, відпочивав під холодним снігом, і тільки зірочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими іскорками. Де се він? Куди забрів? Скілько разів доводилося літом бродить йому по лісу, а він не припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхів'ями, пообтикав невеличкі полянки поміж деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває. Певно, се його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?
- Сісти лишень тут і собі та відпочити,- промовив голосно Пилипко.- Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.
Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому.
"Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись",- подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.
Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха…
- Відпочину та й знову піду, хоч світом доб'юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А тепер… ні! не боюсь… не страшний.
Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все перед ним освітилось.
Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята.. та ноженята, наче волос, тоненькі.
- Годі нам спочивать! - гомоніли.- Швидко світ буде, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! - І почали ставати одна до другої спиною.- Разом! - хтось гукнув. Руки посплітались, задні посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх,- і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило! "Та й проворні які",- подумав Пилипко.
- Буде! погрілись! - хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя дивувати! - Якого? - хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити.
Ха-ха-ха!
