Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Магомет Завойовник узяв Константинополь.
Сулейман Пишний підкорив Сербію, Грузію, Алжир.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті — таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося до кованих куфрів стамбульського семивежного замку Едікуле.
Фанатичний ворог курців і шанувальник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничарів, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спаґії[34] ринулися за своїм шаленим полководцем — Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.
Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж навесні. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.
Врешті півсотні галер перепливли Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через рамено, в сніжно–білій чалмі в’їжджав у Золоті ворота султан–переможець, за ним — двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки–красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливалися флейти, із сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Ґалаті.
За Золотим Рогом, на горбах Касим–паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.
Біля султана стояли п’ятибунчужний великий візир — сивобородий Аззем–паша, аґа яничарів — понурий Hyp Алі, шейхульіслам Реґель — глава духовенства.
— Я покорив перлину світу Багдад! — мовив гучно султан, і повіяло тишею над гамірною юрмою. — Квітуча і хлібодайна Месопотамія навіки з’єдналася із єдиновірною імперією Османів. Я підіймаю чашу за те, щоб усі народи стали під зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невірною Руссю, бо присягаюся вам, що й Азов, і Астрахань, і Київ лежатимуть біля моїх стіп. Хай допоможе мені в цьому Аллах!
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші–трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували «слава» спаґії, та мовчазні були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алі не дозволяв їм радіти з перемоги.
— Великий султане, — підступив яничар–аґа до Амурата, — дозволь хоч мені, коли забули про це твої уста, прославити сьогодні хоробре яничарське військо, що штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара–аґи. З того часу, як він розправився із збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став запобігливим і заробляв собі султанської ласки в битвах насправді героїчних.
Мить не зводив грізного погляду з аґи, вже чув, як клекоче в грудях божевільна лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокійний, що знітився Амурат.
— Ти правий, Hyp Алі, — промовив, стримуючи тремтіння губ. — За твоїх лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиції султанові доводить до відома диван[35], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрібен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостів?
— День тільки–но закінчився, великий падишаху, хай вічним буде твоє ім’я, — поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися смолоскипи. — Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. — Він із ненавистю дивився тепер в очі Амурата, і не бентежило його те, що насторожилися султанські сановники і підступили ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі[36] Алім — чорновусий кремезний слов’янин, а позаду — почет. Яничар–аґа випростався. — Ніч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємці твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати салузу, на якій сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий ціною крові, що лилася роками, а міг би впасти за місяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарі.
Амурат зблід. Вихопив із піхви далматинську шаблю, кинулися до Hyp Алі султанські зброєносці, та цієї миті султан схопився обидвома руками за живіт і впав долілиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблі, та не скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону.
Великий візир Аззем–паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив півголосом:
— Закінчилася династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумний брат твій Ібрагім не може правити імперією.
Наказав своїй прислузі занести тіло султана до палацу — споряджати для вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп, розбігаючись по місту:
— Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожні вигуки приглушилися іншим кличем, що наростав, ширився, а врешті виразно долетів до вух великого візира:
— Ібрагіма! Ібрагіма!
Стояли, мов на герці, розумні очі Аззема–паші з підступними, злорадними очима Hyp Алі.
— Рано тішишся, ефенді, — блиснув яничар–аґа білими зубами. — Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмієш піти проти них?
Тепер зрозумів Аззем–паша: султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув’язнення до двірцевої тюрми. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи про свій стан, великий візир закричав:
— Шайтан! Чужинцю, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім власної вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!..[37] О Аллах, Ібрагім правитиме імперією!
Hyp Алі спокійно вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки «Ібрагіма, Ібрагіма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар–аґа міг бути спокійним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможної посмішки:
— Непорушні підвалини Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська імперія, на яничарах тримається і, якщо буде воля Аллаха, загине разом із ними. А та голова, — додав із погрозою, — що не має влади над своїм язиком, часто пишається на
