Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки після служби Божої в шинку, вихиляючи чарку горілки, – як узяв: в нем бо єсть блуд!.. Така гадка, що й стеля повалиться!

Дорощ спинився у дверях і подивився на широку спину бака-ляра.

– Ану читай, – сказав дяк Митрові.

– Наш – єсть – буки – он… Наш – єсть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.

– Так. Ану прочитай ти, – показав він Дубовиченкові, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.

– Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.

– Ну! – грізно сказав дяк.

– Твердо – люди – он…

– Чув вже. Що вийшло?

– Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!

Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку і сховав її під стіл.

– Читай ще!

– Тллл… – знову заспівав Дубовиченко, – тлл… о!

– Що вийшло?

– Тло.

– Так.

З хлопця котив піт. Гаспидська, тяжка й незрозуміла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», і «люди», і «он» – зрозуміло, а складеш – «тло», і кат його знає, що воно за «тло».

Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.

– «Се жених грядет во полунощи», – сказав він.

– «…і блажен муж, іже обрящет бдяще…» – підказ хтось ззаду.

– Мовчи. Пізненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував різки, але сьогодні субота, і це діло можна поправити во бла-говремениє, тим паче, що…

– Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра їдуть на винницю, то може й ви з ними поїдете? Батько казали, що там добре полювання коло винниці.

Це було дуже приємно слухати бакалярові. Він був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця і можна буде добре випити, а це дяк любив.

– Гм! – сказав він, – так ти кажеш, батько їде у винницю?

– Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечері. З вечора й їхатимуть.

– Добре, – сказав дяк, – сідай. Тепер я бачу, що ти спізнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмішкувато поглядав на нього.

Учень, у якого вже досить густо засіялися вуса, учився років зо п’ять у дяка. Він вже міг читати Псалтиря і через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:

– «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоєй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моя… Найпаче…»

– Добре, добре, – казав дяк, але він зовсім не слухав школяра: думки його були повні полювання та випивання на винниці у Доро-шевого батька.

– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з півдесятка молодих голосів, – Клименко, Клименко Петро прийшов!

– Що? Га? – спитав дяк,

– Клименко Петро прийшов!

У дверях стояв вродливий парубок років вісімнадцяти. Солом’яний бриль свій він держав під пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.

– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибі за ласку й науку!

Він уклонився ще раз і подав горщик дякові.

– Спасибі, спасибі, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибі й тобі, що не лінувався й учився добре.

Він зняв хустку з горщика, похвалив її і заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стіл.

Парубок цей скінчив вже школу і прийшов дякувати бакалярові за навчання. Він приніс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.

– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.

– Добре, добре. Подякуй батькові й від мене і скажи, прийду, як тільки повернуся з винниці. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руці Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопці, на сьогодні годі. І завтра… Подумав трохи, – і позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловіть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вівторок знову за книжку.

Хлопці, як скажені, вихопилися з школи. Попереду з горщиком біг Дубовиченко. Він хапав повною жменею кашу і набивав собі рота.

– Дай мені, дай мені! – неслася ватага хлопців за ним.

Десятка півтора рук ухопили за чуб і руки хлопця й посадили його з горщиком на колінах на землю. Після цього хлопці з’їли кашу, а горщик розбили на дрібні черепки і розкидали їх по дворі.

Дорош розповів товаришам про пригоду з запорожцем, і всі хлопці пожалкували, що не залишилися на річці і не побачили запорожця й бійку з москалями. Хлопець ішов додому в дуже приємному настрої. Ні, сьогодні таки щасливий для нього день: він навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогодні була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крім того, він був певний у цьому, батько візьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днів зо два, а то й більш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.

– Там коропи – о! – показав він аршина півтора руками приятелеві своєму, Дубовиченкові, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сіпа, вже й сіпа. Тільки тягай. А верстви зо три за винницею – боброві гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затріщить, як зламається, та у воду – хлюсь!

Але важко було здивувати такого досвідченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Він і сам бачив бобрів і тягав коропів ще більших за тих, про яких розповідав Дорош. Він навів кілька прикладів зі свого рибальського життя, і хлопці, розмовляючи таким чином і прибріхуючи трохи, як це водиться серед мисливців та рибалок, дійшли до своїх хат і розійшлися.

Ворота батькового двору були одчинені, а серед двору, стояв віз з сіном. Пара сірих волів лежали коло війя з ярмом і ремиґали. На війї сидів маненький хлопець, Дорошів брат, у солом’яному брилі і, звісивши ноги, гойдав ними в повітрі. В правій руці він тримав шматок паляниці, а в лівій – окраєць житнього хліба, по черзі відкусю-вав і їв то паляницю, то хліб. Коло нього сидів собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, він махав волохатим з реп’яхами хвостом і підіймав круг себе легеньку куряву.

– Бровко! – крикнув Дорош.

Собака