Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Душогуб, — тихо промовив Данбар.
Техасець скоса зиркнув на нього і всміхнувся якось невпевнено.
— Убивця, — мовив Йоссар’ян.
— Це ви про кого, братики? — занепокоївся Техасець.
— Твоя робота! — відповів Данбар.
— Занапастив живу душу! — пояснив Йоссар’ян.
— Та ви що, братики, того, очамріли? — одсахнувся Техасець. — Я ж і пальцем його не чіпав!
— Твоя робота, душогубе! — повторив Данбар.
— Я чув, як ти його добивав! — докинув Йоссар’ян.
— Ти прикандзюбив його, — бо він чорношкірий, — пояснив Данбар.
— Та ви, братики, таки очамріли! — заволав Техасець. — Цей покій тільки для нашого брата, для білих! Для чорнопиких тут є окрема палата!
— Сержант провіз його сюди нелегально, — пояснив Данбар.
— Бо сержант — червоний, — докинув Йоссар’ян.
— І ти це добре знав!
На прапорщика по ліву руку від Йоссар’яна ця пригода з вояком у білому не справила ніякого враження. На прапорщика ніщо не справляло враження: коли він уже й розтуляв рота, то тільки щоб вилаятися.
За день до того, як Йоссар’ян познайомився з капеланом, у шпитальній їдальні вибухнув газовий балон. Загорілася кухня. По шпиталю повільно поповзла хвиля задушливої духоти. Навіть тут, у їхній палаті, мало не за кілометр од пожежі, було чути, як стугонить полум’я і сухо тріщать, згоряючи, дошки. За пурпуровими шибками клубочився густий сірий дим. Десь хвилин за п’ятнадцять з аеродрому на поєдинок з вогнем примчали пожежні машини. Протягом півгодини шаленого змагання рахунок був нічийний, потім пожежники почали брати гору, і раптом почувся знайомий одноманітний гул: це на базу повертались бомбардувальники. Пожежники мусили хутенько скатати свої шланги й щодуху мчати назад — на випадок, якби котрийсь із літаків упав і загорівся при посадці. Та всі літаки приземлилися щасливо, і, допіру останній з них опинився на землі, пожежники знову розвернули свої машини й помчали до шпиталю — продовжити герць із вогнем.
Коли вони знову подолали підйом — шпиталь стояв на горбі,— вже було по пожежі. Вогонь наказав довго жити, помер власною смертю, згас сам по собі, не залишивши ані жаринки, яку треба було б добивати із брандспойтів, і засмученим пожежникам не зоставалось нічого іншого, як дудлити теплу каву й до самого вечора тинятися навколо шпиталю, полюючи на згідливих медсестер.
Капелан з’явився на другий день після пожежі, коли Йоссар’ян саме викорчовував із листів усі слова, крім любовних.
— Як ви себе почуваєте? — запитав капелан, примостившись на стільці в проході між ліжками. Він сів трохи боком, так що на його петлицях Йоссар’ян бачив лиш капітанські смужки і не здогадувався, хто ж насправді його гість. «Певно, ще один лікар або ще один псих», — байдуже подумав він, а вголос одказав:
— Загалом добре. Правда, трохи поколює в печінці — та й із випорожненням тугувато. Але загалом непогано.
— Це добре, що непогано, — зауважив капелан.
— Авжеж, — підтакнув Йоссар’ян. — Це непогано, що добре.
— Я б навідався до вас раніше, — сказав капелан, — та щось трохи занедужав.
— Це вже погано, — відказав Йоссар’ян.
— Звичайний нежить, — квапливо пояснив капелан.
— А в мене температура, — так само квапливо повідомив Йоссар’ян.
— Це погано, — зауважив капелан.
— Авжеж, — погодився Йоссар’ян. — Це погано.
Капелан знервовано засовався на стільці.
— Чим я можу бути вам корисний? — помовчавши, запитав він.
— Та, мабуть, нічим, — зітхнув Йоссар’ян. — Тут я маю від медицини все, що потрібно.
— Я не про те, — враз зашарівшись, промовив капелан. — Я мав на думці зовсім інше. Книжки… Сигарети… Якісь іграшки…
— Та ні,— відповів Йоссар’ян. — Щиро дякую. У мене, по-моєму, є все, що потрібно. Крім хіба що здоров’я.
— Це погано.
— Ваша правда, — погодився Йоссар’ян. — Погано.
Капелан знову заметушився. Кілька разів він безпорадно озирнувся довкола, звів погляд на стелю, глянув на підлогу і, нарешті, глибоко вдихнувши, проказав:
— Вам привіт од лейтенанта Кристі.
Отже, в них був спільний знайомий: здуріти можна! Тепер спробуй-но відкрутитися од розмови.
— Ви знаєте лейтенанта Кристі? — скрушно запитав він.
— Я його чудово знаю, — усміхнувся капелан.
— А вам не здається, що він трохи того?
Усмішка на губах капелана вмить згасла.
— Що?! Ні, ні… Як вам сказати… Боюсь, що я не так добре його знаю.
— Ще й як того! — запевнив Йоссар’ян. — Усі вони придурки, а він — найперший.
Капелан мужньо витримав наступну хвилину мовчання.
— Це ви — капітан Йоссар’ян? — зненацька вигукнув він.
— У Кристі погана спадковість. Він із порядної сім’ї.
— Пробачте, будь ласка, — боязко повторив капелан, — Можливо, я помилився… Я ніколи собі цього не прощу! Це ви — капітан Йоссар’ян?
— Так точно, — признався капітан Йоссар’ян. — Це я капітан Йоссар’ян. А що?
— Із двісті п’ятдесят шостої ескадрильї?
— Із бойової двісті п’ятдесят шостої ескадрильї,— вточнив Йоссар’ян. — І я не знаю іншого капітана Йоссар’яна. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йоссар’ян, якого я знаю, а більш мені про це нічого не відомо.
— Ясно, — з нещасним виглядом промовив капелан.
— А коли б нас було двоє, то, піднесені до восьмого ступеня, восьмого бойового ступеня, ми б склали бойовий номер нашої бойової ескадрильї,— додав Йоссар’ян. — Це я на той випадок, якщо ви збираєтесь написати про нас символічну поему. Адже ви поет, я вгадав?
— Ні, я не поет, — пробелькотів капелан. — І я не збираюся писати символічної поеми…
Йоссар’ян рвучко випростався: він помітив маленького срібного хрестика, що блиснув на другій петлиці капелана. Досі йому ще не випадало розмовляти із священнослужителями, і він аж отетерів од такої оказії.
— Та ви ж капелан! — у захваті вигукнув він. — А я й не знав, що ви капелан!
— Авжеж, — відповів капелан. — Ви й справді не знали, що я капелан?
— Ні, звичайно ні! Звідки я міг знати, що ви капелан? — Йоссар’ян захоплено витріщився на нього, вишкіривши в усмішці всі свої зуби. — Я ще зроду не бачив справжнього капелана!
Капелан знову зашарівся і втупив очі в підлогу. Це був худорлявий шатен років ледве за тридцять, із сором’язливими карими очима. На блідому довгастому обличчі, в заглибинах щік виднілися невинні розсипи рожевих цяточок — сліди юнацьких прищів. Йоссар’янові одразу закортіло чимось стати йому у пригоді: може, йому щось потрібно?
— Може, вам щось потрібно? — знову запитав капелан.
— Та ні,— усе ще шкірячи зуби, похитав головою Йоссар’ян. — У мене є все, що потрібно, і я чудово себе почуваю. Між нами кажучи, я цілком здоровий.
— Це добре, — мовив капелан і зніяковіло хихикнув, але тут же швидко затулив собі рота кулаком, бо побачив, що Йоссар’ян не сміється разом з ним. — Я маю ще навідати інших наших однополчан, — винувато проказав він. — А до вас я ще прийду. Можливо, навіть завтра.
— Прекрасно, —