Без козиря - Петро Йосипович Панч
Він зирнув у куток. Ілько спав під благеньким ряденцем на долівці. Він був схожий на Клима, тільки з обличчя гостріший, і мав не чорний, а русявий чуб. Ніс уже лущився від весняного вітру. Ілько дихав спокійно, і груди коливалися ритмічно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвінко петляли по хаті.
Гордій Байда рипнув ліжком і скинув ноги на долівку. На рип визирнула з хатини його тиха і затуркана дружина:
— Нехай ще трошки позорює.
— Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.
— Хіба що, варта нові закони заводить?
— Якби-то нові.
Харита сплеснула руками:
— Оце й революції кінець. Хоч би дали спину розправити.
— Набавили ніби годину. Знову дев'ять годин сиди під землею.
— А я що чула: пани повертаються.
Гордій Байда і без того був роздратований, а звістка про панів вдарила, як батогом.
— Нехай повертаються, нехай! — Сердито зірвав цеберку і, пригнувши голову в дверях, пішов надвір умиватися.
Харита винувато закліпала очима. Хіба їй потрібні пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панів, шахтарі працювали по дванадцять годин підряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахті. Все життя вона трусилася, щоб чоловік не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як іншим, просити з торбою попід вікнами. Сталася революція. Трохи розігнули спину шахтарі. Білі козаки напосілись — то Каледіна посилають з Дону, то Краснова. Зовсім розігнали людей. Хто на Росію пішов, а інших вбили. Усі балки загатили трупом. Харита сумно хитає головою. Тепер їй стає зрозуміло, чого гримнув чоловік. Вона знає його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнітить його ось уже два місяці, ще як поїхав Клим.
Харита згадує про сина, і на очі їй набігають сльози. На стіну падає сонячний зайчик і починає хутко прясти лапками.
Легенький ранковий вітрець задуває в розбиту шибку дух полину, змішаний з сіркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, і їй здається, що то до неї посміхається Клим. Її зморщені, посинілі губи теж починають здригатися. Вона теж уже посміхається ласкавою материнською посмішкою. А коли вже зайчик випростався через стіл ясним смичком, вона ніби прокидається, присідає на долівку поруч з Ільком і тихо обганяє на ньому мух.
— Знову на панів робити. Вставай, синку! — І гладить його по русявій голові.
Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:
— Одв'яжіться!
— То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.
Ілько рвучко ліг на спину:
— Чого ви скиглите над головою?
Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.
У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:
— Не буде воно так, ой, не буде.
І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.
Людським ходком
Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.
— На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.
Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.
Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.
Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.
— Хіба що? — кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.
— Пани приїдуть.
— Значить, правда!
Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:
Ой піду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…
Байда стяг кущуваті брови на переніссі:
— Як же вони хутко!
Їх догнав Гнат Убогий. З'явився він тільки з тиждень тому, але де був, так Байда й не міг довідатися. Гострий раніше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумів, що зараз таким і треба бути, але те, що Гнат крився від нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхність. З цим ніяк не могла миритися владна Байдина натура. «Які всі розумні стали», — бурмотів він собі під ніс.
— Злітаються! — кивнув на будинок Гнат.
— Значить, почули, що можна.
— Ненадовго, мабуть.
— А то що?
— Тісно буде.
— Посунешся.
— Я такий, щоб їх посунути.
— Руки короткі.
— Більшовики доточать.
— «Більшовики», «більшовики»! — передражнив Байда. — Шершнів тільки роздражнили!
— А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!
— Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.
— А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.
Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:
— Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак — не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.
— На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.
