Сліпота - Жозе Сарамаго
Коли вийшла на вулицю, з неба падала густа злива. Ліпше так, подумала вона, важко відсапуючись, ноги в неї тремтіли, запах чутиметься менше. Хтось ухопився за останню ганчірку, яка затуляла їй тіло вище пояса, тепер вона бігла з голими грудьми, які блищали, цілком доречне слово, від небесної води, яка по них стікала, хоч аналогія зі свободою на барикадах була неповною, пластикові мішки, які, на щастя, були повнісінькі, не дозволяли їй піднести їх угору, наче прапор. У цьому була для неї велика незручність, бо п'янкий запах розливався на рівні собачих носів, як їм тепер жилося без господарів, що дбали про них і годували їх, і майже ціла зграя супроводжувала дружину лікаря, на щастя, жодному з цих звірів не спало на думку вищирити зуби й перевірити на міцність кілька пластикових мішків. За такої зливи, що перетворилася мало не на потоп, можна було сподіватися, що люди поховаються й чекатимуть, коли погода зміниться. Проте цього не сталося, повсюди виднілися сліпі із задертими вгору роззявленими ротами, які тамували спрагу, підставляли під дощ усі куточки свого тіла, а найпередбачливіші та найрозважливіші тримали в руках відра, каструлі та інші ємкості й підіймали їх до щедрого неба, бо правильно кажуть, що Господь Бог посилає дощ тоді, коли на землі люди терплять від спраги. Дружині лікаря досі не спадало на думку, що можна скільки завгодно крутити у квартирі кран, проте жодної краплі дорогоцінної вологи ти не добудеш, так уже влаштована наша недосконала цивілізація, ми звикли до того, що закачану в труби воду постачають до помешкань, але забуваємо про те, що так може статися тільки тоді, коли є люди, які відкривають і закривають крани розподілення, є водокачки, які не можуть працювати без електричної енергії, є комп'ютери, що регулюють постачання води й утворюють резерви, й для всього цього потрібні очі. Також потрібні очі для того, щоб побачити цю картину, жінка, навантажена пластиковими мішками, брьохає по затопленій ву-лиці поміж купами гнилих покидьків та людськими і тваринними екскрементами, автомобілями й вантажівками, покинутими де завгодно, що захаращують дорогу, в деяких колеса вже обросли травою, і сліпими, сліпими, що наставляють угору роззявлений рот і вдивляються в біле небо, їм, либонь, здається неможливим, щоб із такого неба міг падати дощ. Дружина лікаря читає назви вулиць, деякі пригадує, деякі ні, і настає мить, у яку вона розуміє, що збилася з дороги й заблукала. Немає сумніву, вона зайшла невідомо куди. Вона повернула в один бік, повернула в інший, вона вже не пригадує ані вулиці, ані їхні назви, й тоді, в цілковитому розпачі, вона знеможено опустилася на брудну землю, обляпану чорною грязюкою, й відчуваючи, що втратила всі сили, останні сили, гірко заплакала. Собаки оточили її, стали обнюхувати мішки, але якось без переконаності, так ніби для них уже минув той час, коли їм хотілося їсти, один із них став облизувати їй обличчя, можливо, його від цуценячого віку привчали саме так утішати тих, хто плаче. Жінка лікаря погладила його по голові, провела долонею по його мокрій спині й решту сліз пролила в обіймах із ним. Коли нарешті підняла очі, слава богові перехресть, то побачила перед собою велику мапу, з тих, які муніципальні департаменти туризму вивішують у центрі міст, переважно для душевного спокою і користі приїжджих, які завжди хочуть знати, куди вони прямують, і де вони опинилися. Тепер, коли всі осліпли, легко критикувати службовців муніципалітету за витрачені кошти, проте варто виявити терпіння й зачекати, поки мине певний час, бо ми вже давно повинні були раз і назавжди затямити, що долі доводиться багато петляти, перш ніж вона зможе прибути туди, куди їй треба, лише вона знає, скільки їй треба було докласти зусиль, щоб помістити тут цю мапу й заплакана жінка змогла зрозуміти, де вона є. Вона була не так далеко від мети, як їй здалося, якби ти лишень звернула в іншому напрямку, якби пройшла по цій вулиці до майдану, проминула ці дві вулиці, що звертають ліворуч, звернула в першу вулицю праворуч, і ти вийшла б на ту, яку шукаєш, а номер будинку ти запам'ятала. Собаки не пішли за нею, щось відвернуло їхню увагу, а може, вони надто звикли до свого кварталу й не хотіли його покинути, лише той пес, що випив її сльози, супроводжував ту жінку, в якої він їх випив, мабуть, зустріч жінки з мапою, яку так ретельно підготувала доля, включала в себе й собаку. Отже, вони вдвох увійшли до крамниці, слізний собака анітрохи не здивувався, побачивши людей, які лежали на підлозі, такі нерухомі, що здавалися мертвими, він уже до такого звик, іноді йому дозволяли спати разом із ними, й коли наставав час прокидатися, вони майже завжди були всі живі. Прокидайтеся, якщо поснули, я принесла їжу, сказала дружина лікаря, але спершу зачинила двері, бо не хотіла, щоб її почув якийсь перехожий із вулиці. Зизоокий хлопчик першим підняв голову, більше піднятися він не міг, слабкість не дозволяла, інші затрималися трохи надовше, їм снилося, що вони перетворилися на камені, а всім відомо, яким тяжким буває їхній сон, як вони, наполовину повроставши в землю, стоять і чекають, розбудить їх хтось чи не розбудить. Проте слово «їжа» має магічні властивості, а надто тоді, коли прокидається апетит, навіть слізний собака, який не вміє розмовляти, завиляв хвостом, і цей інстинктивний рух нагадав йому, що він досі не виконав того обов'язку, який мають виконувати всі мокрі собаки, й несамовито став обтрушуватися, забризкавши всіх водою, собакам легше її позбутися, аніж людям, адже вони носять на собі шерсть, яка не дає їм промокнути наскрізь. Свята вода, яка пролилася безпосередньо з неба, є надзвичайно ефективною, її бризки допомогли каменям перетворитися на людей, тим часом як дружина лікаря здійснювала метаморфозу, один за одним відкриваючи
