Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Кочегар і Шумейко дивилися на нас, на поїзд, на вагони вздовж перону. Вони були бліді — сажа й вугільний порох не перемагали блідості.

… Як скотину… — прошепотів хлопець-кочегар. ні до кого, але нам назустріч. — Привезли… одвоювали і… як скотину… Там таке!

Шумейко скинувся і гнівно зиркнув.

— А туди ти їх… з власного бажання возив?.. Солдатів! — Він схопився і хутко поліз на паровоз. — Козубенко! — озирнувся він ще. — Маслянку як тримаєш! Масло капає! Гляди!

Мало хто з патріотичних зустрічальників того першого ешелону зостався зустрічати і другий, що підійшов і став на другій колії через півгодини. До ранку цих ешелонів так стало в ряд вісім. Над територією військової рампи. немов бринів якийсь чудний інструмент на одній, найнижчій ноті. То зливалися в один звук стогони, зойки і божевільний лемент з чорних отворів вагонів. Це бриніння — глупої, тихої серпневої ночі — було чути за кілометр від ешелонів…

До ранку від двохсот гімназистів та гімназисток на рампі залишилося не більше трьох десятків. З наших між ними були Піркес, Туровський, Зілов, Сербин і Макар.

Ми зустріли ранок зелені, схудлі, з гарячими очима, що запали в глибини орбіт. Рукава наші були закачані, і руки по лікоть були в чорній загусклій крові. Ми прожили ніч, і це була жахлива, але прекрасна ніч. Кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, ми були просто чуднуваті заповзяті чотирнадцятилітні хлопчаки, розпалені химерами про не відомі ще нам тайни життя. Минула одна ніч, — ми навіть не спали, — але ми не були вже тільки хлопчиками.

Матч з Одесою — зі збірною командою одеських середніх шкіл — відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.

Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси — це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси — це одесити.

Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.

З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.

Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.

— Орел! — сказав Репетюк.

— Решка! — відгукнувся капітан одеської команди.

Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший — проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» — розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.

Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі — він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина — один був гарантований гол.

Товаришу! Чи граєте ви у футбол? В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло. Він виховує ціле тіло — від пружності пальців ніг і до швидкості ока. Він гартує людину на все її дальше життя. Прекрасний, незабутній футбол!

Матч був для нас невдалий. Він закінчився три — один, і не на нашу користь. Дарма що на чужому полі, одесити наклепали нам. Вони були дужчі за нас. Крім того, вони були в глибшому тилу.

А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.

Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу