По той бік мосту - Мері Лоусон

– Тобі потрібна ще одна медсестра.

– Може, ти й маєш рацію. – Батько поставив чайника на плиту. – Ти добре впорався з тим малим сьогодні, між іншим. Ти справді маєш до дітей підхід.

– Тобі треба відразу ж дати оголошення, – мовив Ієн. – Відразу ж. От просто зранку.

Він так розлютився, якось раптово, що мало не дрижав.

Батько поклав руку йому на плечі.

– Ієне, тут усе буде добре, – сказав він тихо. – Тобі не треба за мене хвилюватися. Все буде гаразд.

Вона перестала йому писати, й він був радий. Телефонувала на його день народження ще в травні й заплакала, тож він поклав слухавку. Після цього надійшов один останній лист – і все. Йому бракувало ритуалу викидання невідкритих конвертів у сміття – за роки її відсутності він отримав сто дев’яносто два листи від неї й викидати їх дарувало йому велику втіху – але коли вони перестали надходити, від зрадів. Він і далі перевіряв поштову скриньку, шукаючи їх, але коли їх там не було, радів.

Йому треба було піти на ферму. Стояла глупа ніч, але він знав, що інакше не засне; він і далі був надто розлючений, надто розбурханий. Він почекав, доки батько ляже спати, й сів на велосипеда. Зійшов місяць і ніч була зловісно ясна. Дорога здавалась нереальною, ілюзорною, наче стрічка, що будь-якої миті може відклеїтися від землі й здійнятися в повітря. Доїхавши до лісу, що оточував ферму, кинув велосипеда у звичному місці й пішов пішки. Коли йому ще залишався добрий шматок дороги, він побачив зблиски світла, а це означало, що Джейк – безсумнівно, то був він – іще досі не спить. Ієн відчув укол роздратування. Йому хотілося, щоб Джейка там не було, взагалі не було в тому будинку. Той заважав відчуттю спокою, яке він зазвичай від нього діставав.

Однак, підійшовши ближче, він нікого в кухні не побачив. Ієн походив, намагаючись заглянути в кутки кімнати. Він не надто пильнував, щоб не створювати шуму, й тому неабияк перелякався, коли раптом побачив вогник від сигарети за задніми дверима. Напевно, Джейк стояв на сходинці. Власне, тепер, знаючи, що він там, Ієн міг розрізнити його силует.

Та Джейк не поворухнувся. Собаки бігали навкруги, підбігли до Ієна, махаючи хвостами – тож, напевно, він припустив, що це вони шумлять. Сигарета кілька разів розгорялася й згасала, а тоді Ієн побачив, як він кинув її на сходинку, розчавив черевиком і відкинув убік. За якусь мить Джейк обернувся й увійшов усередину.

Здавалося, він не поспішав лягати спати. У кухні запалив ще одну сигарету й сів у крісло біля вогню. Скидалось на те, що він там ще довго просидить. Ієн переступив із ноги на ногу. Він уже саме зібрався здатися й піти додому, коли з’явилася Лора.

Вона не ввійшла на кухню, просто стала в дверях. Була вбрана в халат, міцно зав’язаний на талії, й однією рукою тримала його відвороти близько до шиї. Джейк усміхнувся їй і щось сказав. Вона похитала головою. Щось відповіла – схвильовано, як здалося Ієнові, бо, говорячи, нахилилася вперед.

Джейк схилив голову вбік і щось відказав. Він мав досить розслаблений вигляд; хай що сказала Лора, його це не схвилювало. Вона знову похитала головою, все ще притримуючи відвороти халата. Її щось засмутило, Ієн був певний цього. А тоді Джейк підвівся. Він роздушив недопалок у блюдці на столі, не поспішаючи, кілька разів втискаючи його в блюдце, а тоді рушив у її бік через кухню, наче прагнучи заспокоїти. Лора різко обернулася й вийшла з кімнати.

Якусь мить Джейк стояв, де був, дивлячись на порожні двері. А тоді повернувся до крісла й сів. Він витягнув ще одну сигарету, підпалив її й почав курити, поклавши голову на спинку крісла.

Ієн усвідомив, що затамував дух. Він не знав, як це розуміти. Лорина постава, те, як швидко вона пішла геть, коли Джейк хотів до неї наблизитися – так, наче він її дуже засмутив, або ж навіть вона його боялася. Однак це здавалося сміховинним.

Він пішов через ліс до свого велосипеда, розмірковуючи. Йому було важко на серці. Побачене змусило його питати себе, що саме розігрував Джейк. Чому саме він приїхав.

*

Вони рибалили вже кілька годин, коли Піт раптом сказав: «Ой, мало не забув». Він сягнув рукою під сидіння й дістав маленьку коробку з-під взуття, що лежала серед купи риболовної снасті й пляшок з-під пива. Коробка була з тих неміцних, у які кладуть мокасини, щоб продати туристам з торговельної ятки. Дно її намокло, бо лежала вона в трюмній воді й мала такий вигляд, наче ось-ось розпадеться. Ієн поставив вудилище в ямку в дні «Королеви Мері», взяв коробку, однією долонею підхопивши знизу, щоб не розвалилася, й відкрив. Усередині, скулений серед жмені сухої трави й маленької купки кульок гною, був дуже маленький сірий кролик.

– Ого! – сказав Ієн. – Який гарненький! Де ти його знайшов?

– Біля капкана.

– Та він крихітний! Ти певний, що він уже доріс покинути свою матір?

Піт начепив рибинку на гачок і закинув її за борт.

– Чувак, ми її вчора з’їли, так що це типу риторичне питання.

– А-а, – відповів Ієн. Він лагідно погладив кролика між вушками. Його хутро було таке м’яке, що він його заледве відчував. Кролик затремтів і розпластався по дну коробки. – Бідолашний, – мовив він. – І коробка в нього замаленька.

– Про що ти? – сказав Піт. – Саме те, що треба.

– У нього навіть немає досить місця, щоб розвернутися, – відповів Ієн. – Я думав, у вас, індіанців, якесь особливе ставлення до тварин. Сповнені поваги стосунки. Ну, що ви просите пробачення в них, перш ніж застрелити. Щось таке.

Піт глянув на нього. Потім простягнув руку й узяв коробку, однією рукою все ще тримаючи волосінь, кинуту за борт. Він нагнув голову до коробки й сказав:

– Слухай, кролику, той, пробач мені, чувак. Мені шкода, що довелося з’їсти твою маму й запхнути тебе в коробку.

Він повернув коробку Ієнові.

– Готово, держи. Йому тепер полегшало.

Він посмикав волосінь туди-сюди у воді.

Повернувшись додому, Ієн піднявся на горище й став перебирати всякий непотріб. Ідеального нічого не знайшов, але натрапив на коробку, яка згодиться. Вона була майже така ж некріпка, як і та з-під взуття, і стінки її не були високі як слід, але кролик