Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.
— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.
— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.
— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.
— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.
— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?
Орест відповів згорда:
— Я битимусь лівою.
Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.
З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.
На просторій галявині, коли форт опинився за темними деревами, обидва зупинились. Місце для бою підходило якнайкраще. Орест жбурнув смолоскип на купу сухого гілля, освітивши галявину яскравим полум'ям.
— Перш ніж воно догорить, ти будеш мертвим, — попередив ротмістр.
Орест усміхнувся. Він був молодший, але значно більше знав про вбивства в хащах під Оршею і грабунки на дорогах Лівонії. Сам час, сама п'яна і брудна доба навчила його мистецтву бою. Той, хто заробляв на хліб і вино його ремеслом, не переймався усілякими позиціями у фехтуванні. Не минуло й чверті години, як він збив коменданта з ніг і вже готовий був нещадно з ним розправитись, як голос Христофа зупинив його:
— Стій, дурню!
Кур'єр був не сам. Поруч з ним стояв Казимир, здоровань Лук’ян, Софія і декілька жовнірів.
— Що за комедію ви тут улаштували? — Христоф не тямився з люті.
— Це гонорова справа, — відповів ротмістр, підводячись з долу, — і, якщо ваша ласка, ми її завершимо.
— Чорта з два! Орест вибачиться, і ми повернемось до форту.
— Що ж, я готовий, — сказав найманець, який і так відчував себе переможцем.
— Не смій! — скипів комендант. — Ми зараз продовжимо!
— Благаю вас, не треба, — мовила до нього Софія, — ви не цілком одужали…
Невідомо, як би закінчилась ця сцена, коли б не раптова поява незнайомця. Він був один, а проте навіяв більшого жаху, ніж загін розбійників. Чоловіки стиснули зброю і мовчки вгледілись у нього, чекаючи, коли ця поява, що вийшла з нічного лісу, заговорить. Коли вогонь освітив його обличчя, Христоф і Казимир упізнали в ньому угорця, з яким познайомились за досить схожих обставин.
Іштван не поспішав говорити. Здавалось, він чекав, коли всі заклякнуть від моторошного жаху, який він викликав. Відчувши, нарешті, підходящу мить, угорець хрипко засміявся.
— Вітаю вас, панове, — сказав він. — Коли ваша ласка, я владнаю суперечку в інакший спосіб: пані Єлецька піде зі мною. Згода, Софіє?
— Нізащо! — вона вся затремтіла, щосили притиснувшись до коменданта.
— Облиш, — продовжив прибулий. — Людвисар вже нас чекає. Лишилось зовсім небагато, тож я не дозволю тобі зіпсувати торжество.
— А як же Янгольська Кров?
— Камінь буде в мене. Це лиш питання часу…
— Послухайте, пане, — втрутився Матвій. — Я не знаю, хто ви, але раджу забиратися туди, звідки прийшли. Інакше…
— Мій друже, — перебив його Іштван. — Серед вас принаймні є двоє, хто підтвердить, що зі мною краще не сперечатися. Особливо вночі.
— І принаймні один, хто радо відірве вам голову, — процідив кур’єр.
— Чорти б узяли підлу людську породу! — розлютився гість.
Він раптом скинув руки догори і зметнув над собою плащ. Вогнище несподівано спалахнуло так яскраво, що, здалось, ніби загорілося півлісу. Над полум’ям з’явився велетенський вовк, і Христоф відчув, як у рамено йому вп’ялися могутні зуби. Звір, поваливши його на землю, відстрибнув назад. З лютим гарчанням він став скрадатися, мовби обираючи наступного противника.
— Зімкнути ряд! — наказав ротмістр переляканим солдатам.
— Відійдіть, — озвався Лук’ян, — ви тут нічого не вдієте.
Ступаючи поважно і неквапно, мовби на ньому були важкі лати, він вийшов наперед і став перед вовком. Звір, люто блиснувши очима, метнувся йому до самісінького горла, але тієї ж миті чоловік вдарив у відповідь. Тим, хто стояв неподалік, здалося, що з Лук’яна, мов з дерева, посипалась кора. Удар його був тяжким, але перевертня він тільки дужче розлютив. Звір нападав знову і знову, потроху знесилюючи велетня. Схоже, маючи достойного суперника, він не поспішав, а навіть насолоджувався боєм і смаком ураженої деревоплоті.
Та раптом перевертень відступив і тривожно втягнув ніздрями повітря. Ще дужче він занепокоївся, коли з лісу долинуло пронизливе виття. Зграя справжніх вовків була зовсім близько, і десятки хижих очей стискали довкола нього щільне коло. Минаючи людей, вони йшли творити свій жорстокий, але справедливий суд. Декількох перевертень розтерзав одразу, але решту це не зупинило. Сама природа, либонь, рвала на шмаття і нищила це диявольське створіння…
Вовки, зробивши свою справу, зникли в темряві так само раптово, як і з’явились. Приголомшені цим видовищем, ніхто не промовив ані слова, наче скам’яніли.
Казимир стояв найближче до роздертого трупа. Коли заціпеніння минуло, він глянув на нього сміливіше. Замість вовчої морди там уже ледь проглядалось спотворене обличчя, на якому несподівано кліпнула пара людських очей. Коли скривавлені повіки розтулилися, у них видно було страшний біль і якесь відчайдушне благання.
Казимир підійшов ближче і схилився над конаючим. Тепер він чітко бачив людину, у якої від звіра залишилися хіба що клубки шерсті і клапті роздертої шкіри. В тремтячій закривавленій кисті він тримав згорнутий сувій, а на вустах ледь чутно запеклося ім’я:
— Домініку… Гепнеру…
Тепер час було Казимиру віддячити угорцеві за свій порятунок. І найкращою віддякою могла бути тільки смерть. Піднісши догори шаблю, він різким і точним рухом увірвав його страждання.
Вогонь догорів, і час було повертатися. Про дуель забули. Складалося враження, що навіть самим дуелянтам було байдуже до недавньої суперечки. Ніхто тієї ночі так і не стулив очей. Здавалось, зумисне, щоб дочекатися нарешті понурого лиховісного світанку.
Уранці Христоф повідомив, що за добу вони вирушають далі. І хоч рана від укусу перевертня так і не почала гоїтись, свого рішення він не змінив. Лук’ян дав йому з собою якогось зілля, але попередив, що воно тільки зніме біль. Залікувати таку рану — справа геть непроста.
Усе було готове в дорогу, і Матвій з десятком жовнірів налаштувався супроводити їх до Дубна. Орест намагався уникати його погляду. Він боявся, що не втримається і знову затне суперечку. Утім, його тішила думка, що мине трохи часу і ротмістр повернеться назад у свій форт. Тоді на Софію ніхто не зазіхне…
Щойно діставшись
