Великі сподівання - Чарльз Діккенс

У проміжку між цією врочистістю та вечерею Веммік показав мені свою колекцію цікавинок. Вони були переважно кримінального походження: перо, яким послугу-вався котрийсь знаменитий фальшивник, одна-дві прославлені бритви, чиїсь там кучері та ще кілька написаних перед стратою власноручних зізнань, які містер Веммік цінував особливо високо, оскільки вони були, як мовляв він, «брехливі від першого до останнього слова, сер». Усі ці реліквії лежали врозкидь серед порцелянових і скляних фігурок, різних дрібничок роботи самого власника музею та паличок для натоптування люльок, що їх вирізьблював Старий. Ця експозиція містилась у тій кімнаті Замку, до якої я найперше потрапив і яка була не тільки вітальнею, а й кухнею, про що свідчила каструля [212] на полиці та кручений мідний гачок над каміном, при-значзний, очевидно, для рожна.

Тут-таки я побачив і дізчинку-служницю, що доглядала Старого вдень. Коли вона накрила стіл на вечерю, місток опустився і дав їй змогу піти на ніч додому. Вечеря видалася чудова. І хоч стіни Замку поточив шашіль, через що їжа відгонила гнилим горіхом, і свиня могла б бути трохи далі - вечір мені надзвичайно сподобався. Нічого я не міг закинути й моїй спаленьці нагорі, у веж-ці,- ото тільки що покрівля, яка відділяла мене від флагштоку, була надто вже тоненька, через що у мене було таке відчуття, коли я простягся горілиць на ліжку, наче цю жердину доведеться цілу ніч утримувати у рівновазі власним чолом.

Веммік підвівся раненько і, боюся, навіть чистив мені черевики. Потім він пішов попоратись на городі, і я зі свого стрілчастого віконечка бачив, як він про людське око наче давав щось робити Старому, час від часу ревно покивуючи йому. Сніданок наш був незгірший за вечерю, і точно о. пів на дев'яту ми вирушили на Літл-Брітен. Дорогою Веммік крок за крокоіл ставав усе замкнуті-шим і сухішим, і рот його знову стягувався в отвір на поштовій скриньці. А коли ми нарешті прибули на його робоче місце і він витяг ключа з-за коміра, вигляд його ежз нічим не нагадував Волворту, ніби й Замок, і відкидний місток, і альтанка, і озерце, й водограй, і Старий - кіби все це злетіло в повітря від останнього пострілу Громовика.

Розділ 26

Як Веммік сказав, так і вийшло: мені недовго довелось чекати нагоди, щоб порівняти оселю мого опікуна з оселею його касира й клерка. Коли я ввійшов до контори, повернувшись із Волворту, опікун був уже у себе в кабінеті й мив руки своїм пахучим милом. Він гукнув мене і справді сказав, що запрошує в гості разом з моїми товаришами.

- Тільки без ніяких церемоній,- попередив він,- без переодягань, і домовмося, скажімо, на завтра.

Я спитав, куди нам приходити (бо ж поняття не мав, де його помешкання), і він, за своєю звичкою уникаючи занадто прямої відповіді, сказав:

- Приходьте сюди, і підемо разом. [213]

Зауважу, до речі, що він, немов хірург чи дантист, мив руки після кожного клієнта. Для цієї мети при його кабінеті була спеціальна загородка, з якої несло пахучим милом, як з парфюмерної крамниці. Там на валку, прикріпленому до дверей, висів здоровенний рушник, яким він насухо витирав руки, помивши їх після повернення з суду або після відходу чергового відвідувача. Коли ми з товаришами прийшли до нього наступного дня о шостій годині, він, видно, щойно відбув бруднішу, ніж звичайно, справу, бо, встромивши в загородку голову, мив не тільки руки, а й обличчя, і крім того й горло прополіскував. Упоравшись із цим, він енергійно витерся рушником, аж той здійснив цілий оберт на валку, потім ще дістав складаного ножика й вишкріб рештки справи з-під нігтів і лише тоді одягнув піджака.

Коли ми вийшли надЕІр, там, як звичайно, товклись явно охочі переговорити з ним, але ореол пахучого мила робив опікуна таким неприступним, що вони й не пробували його зачепити. Дорогою до західної частини Лондона серед перехожих вряди-годи траплялись такі, що впізнавали містера Джеггерса; при цьому він щоразу починав голосніше розмовляти зі мною, через що я, власне, і здогадувався, що то він або когось упізнав, або помітив, що його впізнали.

Він провів нас на Джеррард-стріт, у районі Сохо, до будинку з південного боку цієї вулиці. Будівля була досить імпозантна, тільки мала облуплені стіни й немиті Еікна. Діставши ключа, він відімкнув двері, і ми опинились у кам'яному вестибюлі - голому й похмурому, наче в нежилому домі. Темні дубові сходи вивели нас на другий поверх до шерегу трьох темних обшитих дубом покоїв. На панелях стін було вирізьблено гірлянди, і коли господар, вітаючи нас, зупинився на тлі цих гірлянд, мені відразу спало на думку, з чим би я ці петлі порівняв.

Обідали ми в найкращій з трьох кімнат; друга з них була гардеробною містера Джеггерса, а третя - спальнею. Він сказав нам, що йому належить увесь будинок, але що рештою кімнат він користується лиш деколи. Стіл був обставлений щедро - хоч таки справді без срібного посуду,- а обік стільця містера Джеггерса стояла містка обертова етажерка з численними пляшками та карафками і чотирма вазами садовини на десерт. Я запримітив, що він усе тримав у себе напохваті й волів пригощати гостей з власних рук.

У кімнаті стояла книжкова шафа; книжки, як свідчили [214] корінці, складалися з життєписів іменитих злочинців, праць про слідство й судочинство, про кримінальне право, парламентських актів тощо. Меблі всі у мого опікуна були міцні й добротні, як ланцюжок від його годинника. Але вигляд вони мали діловий, та й узагалі в кімнаті оздоб, як таких, не водилося. У кутку там примостився столик з паперами та абажурною лампою - отже, і з цього погляду йото домівка нагадувала контору: ввечері йому досить було викотити столика з кутка, щоб знов сісти за роботу. Досі він не мав нагоди роздивитись моїх колег - ми ж з ним удвох ішли попереду,- тож тепер, теленькнувши дзвіночком, опікун став на килимку перед каміном і зміряв їх прискіпливим поглядом. На мій подив, основну - якщо не всю - увагу він приділив Драмлові.

- Піпе,- сказав він, поклавши свою велику руку мені на плече й одводячи мене до вікна.- Я не знаю, як кого з них звуть. Хто оцей Павук?

- Павук? - не зрозумів я.

- Цей прищавий, незграбний, набурмосений.

- Це Бентлі Драмл,- пояснив я.- А той з ніжними рисами обличчя - Стартоп.

Цілком знехтувавши «того з ніжними рисами», опікун сказав:

- Отже, він