Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке] - Мілорад Павіч

Може, це робить хтось, хто не належить до нашої віри — якийсь християнин чи сповідувач ісламського вчення. Може, десь на світі існує двоє інших, які шукають мене так, як я шукаю їх. Може, вони мріють про зустріч зі мною так, як я мрію про зустріч з ними, і прагнуть пізнати те, що знаю я, бо для них моя істина — таїна, як і їхня для мене — потаємна відповідь на мої запитання. Недаремно кажуть, що кожен сон — то шістдесята частиця істини. Може, я й недаремно бачу в снах Царгород і себе у ньому зовсім іншою людиною, аніж я є насправді, — спритним у сідлі й швидким із шаблею, трохи кульгавим і набожним по-іншому, ніж я. В Талмуді записано: «Хай іде до трійці і почує про свій сон!» Хто є моєю трійцею? Чи це не є — поруч зі мною самим — той другий, християнський шукач хозарських слідів і третій, ісламський? Чи в моїх душах умістилися три віри, як одна? Чи дві мої душі одійдуть в пекло, і лиш одна — у рай? Чи, може, як вчить книга про сотворення світу, трійця необхідна завжди, і тому одного завжди буде мало, а отже, нічого дивного, що я шукаю двох інших, як і вони, можливо, шукають третього. Я не знаю, але знаю твердо і впевнений у тому, що три мої душі воюють у мені: одна з них носить в піхвах шаблю і вона вже в Царгороді; друга вагається, плаче й співає, граючи на лютні, а третя стоїть супроти мене. Та третя мені недосяжна — або ж вона не досягла до мене. Тому я бачу в снах тільки того першого, з шаблею, а другого, з лютнею, не бачу. Рабин Хізда сказав: «Сон, який не розтлумачиться, — як непрочитаний лист», я ж перевертаю його слова навпаки й кажу зворотнє: «Непрочитаний лист — як сон, який не приснився». Скільки відправлено мені снів, яких я так ніколи й не отримав і не відіснив? Я не знаю, але знаю добре, що одна моя душа може розгадати походження іншої, зазираючи в чоло сплячої людини. Я відчуваю, що уламки моїх душ можна знайти в інших людських істотах, або в верблюдах, чи в каменях, чи в травах; сон когось іншого вийняв тіло з моєї душі і десь далеко будує з нього свій дім. Бо мої душі для свого вдосконалення потребують допомоги інших душ — таким чином одні душі рятують інші. Я знаю, що мій хозарський словник охоплює всі десять чисел і 22 літери хозарської абетки; з них можна створити цілий світ, та ба — я не вмію. Мені не вистачає деяких імен, а через це не можуть бути доповнені деякі літери. Як хотів би я замість словника з імен створити словник з одних лише дієслів! Але людині це не під силу. Бо букви, що означають дієслова, походять від Елохіма, вони не відомі нам, і природа їхня не людська, а божа; лише ті букви, що означають імена й іменники, ті, що походять із Геєни й від диявола, творять мій словник і досяжні для мене. Таким чином, я змушений триматись імен та диявола...»

— Баал халомот! — вигукнув равві Папо, коли вони дійшли до цього місця в записах Коена. — Чи він при своєму розумі?

— Я думаю про що інше, — відповів йому Нехама і загасив свічку.

— Що ж ти думаєш? — запитав равві Папо і загасив світильник; всі душі прошепотіли кожна своє ім'я й зникли.

— Я думаю, — промовив Нехама у повній темряві, й пітьма кімнати з'єдналася з пітьмою його рота, — я думаю, що для нього буде краще: Землин, Кавала чи Солунь?

— Солунь, єврейська матір? — здивувася равві Папо. — Нізащо. Послати його рудокопом у Сидерокапсі!

— Пошлемо його в Солунь, до нареченої, — в задумі вирік другий старець, і, не запалюючи світла, вони вийшли.

Надворі чекав їх суховій і посолив їм очі.

 

Так доля Самуеля Коена була вирішена. Його вигнали з Дубровника, і, як свідчать повідомлення жандармерії, він розпрощався зі своїми товаришами «на святого Томи апостола, року 1689, у спеку, від якої линяли хвости в худоби, а Страдун був засипаний пташиним пір'ям». Того дня надвечір добродійка Євфросинія одягнулася в чоловіче вбрання і, не ховаючись, ніби була в звичному жіночому одязі, вийшла на вулицю. Того вечора Коен востаннє йшов дорогою від аптеки до Спонзи, і під аркою Гаришта вона кинула йому під ноги срібняка. Він підняв монету й ступив у затінок. В першу хвилину він відсахнувся, думаючи на неї, що то якийсь чоловік, але щойно вона торкнула його своїми пальцями, він упізнав її. 

— Не їдь нікуди, — сказала вона йому. — Зі суддями все можна владнати. Ти лиш скажи. Нема такого заслання, якого не можна було б відлежати на лавах у приморських тюрмах. Я вплету кому слід кілька золотих шкудо в бороду, і нам не треба буде розлучатися.

— Мені треба йти не тому, що мене вигнали, — відповів Коен. — Для мене уся та їхня писанина варта не більше, ніж крик ворони. Я йду, бо настав мій час. З дитинства мені сниться, що я б'юся в темряві на шаблях і кульгаю уві сні. Я бачу сни мовою, якої не розумію у житті. Так триває вже двадцять два роки, і тепер надійшов час, щоб сон той справдився і розтлумачився. Або зараз, або ніколи. А справдиться він там, де я його бачу — в Царгороді. Бо недаремно сняться мені ті криві вулички, муровані, щоб убивати вітер, ті вежі і вода під ними...

— Якщо ми більше не зустрінемось у цьому житті, — відказала на те добродійка Євфросинія, — зустрінемось в якомусь іншому, в наступному. Може, ми тільки корені тих душ, що проростуть із нас одного дня. Може, твоя душа і вагітна і колись вона народить мою душу, лише перед тим обидві вони повинні пройти назначений їм шлях...