Зло - Людмила Баграт

- … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?

Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:

- Г-м… Так.

Ян здивовано звів брови:

- Що «Так»?

- Ну-у-у… - Я відкашлялася. - Яз тобою згодна!

- В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.

Я почервоніла:

- Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?

- Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?

Я кивнула. Ян подав мені келих.

- Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.

- Ми???

Ян всміхнувся:

- Так. Подивися на всіх оцих - стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.

- Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!

- Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте - потвора-архітектор і його прекрасна наречена.

- Наречена??! - Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.

- Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»

Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.

- А-а-а-а… Справді…

Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.

- Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!

Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, - мені нічого було соромитися:

- Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.

- Я кохаю тебе.

Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.

Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.

- Яне, що ти робиш?

- Готую тебе.

- До чого?

- До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!

Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо - жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його,визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:

- Роздягайся.

- Що??? - Здивована, я відступила назад. - Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!

Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:

- Зіронько! Ключі в мене. - Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. - Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще - ти сама. Буде шкода, якщо я порву.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу:

- Яне! Ну будь ласочка! - Він повільно похитав головою. - Яне, а що… що, як хтось зайде?

У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.

- Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.

Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!

- Яне, скажи мені щось тією мовою. - Його чорні очі заблищали. Як нафта… - Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.

Ян простягнув до мене руки:

- Нгайяна.

- «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.

- Меа бету. - «Йди до мене».

Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.

- Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. - «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».

Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.

- А ксантору віє. - «Не дивися вниз».

- Ксантару біназ. - «Дивись на Венеру».

Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!

Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.

Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.

- Яне, як ти думаєш, мене не почули?

Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:

- Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? - Я сховала обличчя на його грудях.

Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з