Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Тоді Майкл кинувся на капітана. Що з того, що це білий бог? Майкл уже ні на що не зважав — так розлютили його всі ці вороги, що з доброго дива гуртом напали на нього, коли він мирно шукав Квека чи Стюарда. А крім того, це був чужий білий бог, якого він зроду не бачив.

Спершу Майкл гарчав. Але напасти на бога — це вже діло серйозніше, і назустріч нозі, що знов замахнулась на нього, він стрибнув мовчки. Як і на кішку, стрибнув не навпростець, а трохи вбік, щоб ухилитися від неї, і потім, вигнувшись, ухопити зубами збоку. Такого виверту він навчився на численних чорношкірих у Мерінджі й на борту «Ежені», хоч та штука вдавалася йому не щоразу. Його зуби вчепились у білу парусинову холошу, і він так шарпнув її, що розлючений моряк хитнувся й трохи

не заорав носом. Насилу втримавшись на ногах, він перечепився через Майкла, що вже знову стрибнув на нього, заточився й сів на палубу.

Чи довго б він сидів там, відсапуючись, невідомо, бо в ту ж мить Майклові зуби вп’ялись йому в плече, і він підхопився навдивовижу моторно, як на свою огрядну комплекцію. Плигнувши, Майкл не досяг зубами до литки, тільки розшматував другу холошу, але й сам дістав такого стусана, що підлетів, перевертаючись, на ярд у повітря й гримнувся на палубу спиною.

Доти розгніваний капітан атакував і знову був замахнувся ногою, коли Майкл схопився й рвонувсь угору — уже не до литки чи стегна, а до горлянки. Дострибнути він, звісно, не міг, але вчепився зубами в чорного шарфа й роздер його, падаючи на палубу.

До оборони й відступу змусив капітана Данкена не так цей стрибок, як те, що Майкл нападав мовчки. Мовчання його було зловісне, мов смерть. Він не гавкав і не гарчав. Дивлячись просто на ворога й не кліпаючи очима, він стрибав і стрибав. А діставши стусана ногою, не скавучав із болю. Його не лякали удари. Том Гегін любив хвалитися Бідці й Теренсом, що вони ніколи не ухиляються від ударів, і ту свою безстрашність вони передали Джеррі та Майклові. Така вже була їхня природа, що вони стрибали назустріч ударові, на того, хто його завдавав, а не втікали від нього. У мовчанні, грізному, як смерть, вони нападали й нападали, не знаючи, що то таке — відступ.

Отак і Майкл. Капітан, задкуючи, відбивався ногою, а він наскакував і кусав. Порятував капітана Данкена матрос із шваброю на довгому держаку. Надбігши, він ухистився тицьнути швабру просто в пащу Майклові й відіпхнути його. Перший раз Майклові зуби машинально вп’ялися в швабру. Але, пустивши, він більше її не кусав, бо розпізнав, що то нежива річ, якій йього зуби не можуть дошкулити.

Та й матросом він не цікавився — тільки ухилявся від нього. Майкл рвався до капітана Данкена, що вже стояв, зіпершись спиною на поруччя, геть засапаний, і втирав рясний піт з обличчя. Хоч оповідати довго, але вся та битва, від сутички з кицькою до появи матроса з шваброю, відбулась так швидко, що пасажири, які посхоплювалися з шезлонгів, тільки надбігли, коли Майкл, спритно вивернувшися від швабри в матросових руках, доскочив до капітанової ноги й уп’яв зуби в товсту литку так глибоко, що капітан Данкен аж заревів з болю й гніву і нестямно вилаявся.

Влучний стусан відкинув Майкла геть і дав матросові змогу знов затримати його шваброю. У ту хвилину надбіг Дег Доутрі й угледів пошарпаного, закривавленого, захеканого капітана, Майкла, що в моторошній, мовчазній люті рвався до нього, стримуваний шваброю, і велику перську кицьку, що корчилася на палубі з перегризеним хребтом.

— Кілені-бой! — владно гукнув стюард.

Хоч яке обурення й лють поймали Майкла, хазяїнів голос відразу проник до його свідомості, і пес угамувався майже вмить: наїжачена шерсть на ньому вляглася, вищирені зуби сховались, він прищулив вуха й озирнувся, ніби питаючись.

— Сюди, Кіл єні.

Майкл послухався — не винувато, не скулено, а радісно й нетерпляче підбіг до стюардових ніг.

— Ляж.

Майкл напівобернувся, простягся поруч свого пана, зітхнув з полегкістю й червоним язиком лизнув йому черевик.

— Це ваш пес, стюарде? — спитав капітан Данкен голосом, здушеним від гніву й задишки.

— Так, сер. Мій. Чого він тут накоїв?

Капітанові й геть здушило горло на згадку про все, чого накоїв Майкл. Він тільки повів рукою, показуючи й на кицьку, і на своє порване, закривавлене вбрання, і на фокстер’єрів, що скімлили, зализуючи рани, біля його ніг.

— Мені дуже шкода, сер… — почав був Доутрі.

— Шкода! Шкода! Чорти б вас узяли! — урвав його капітан. — Боцмане, викиньте цього пса за борт.

— Викинути пса за борт, слухаюсь, сер! — відгукнувся боцман, однак не зрушив із місця.

Обличчя Доутрі несвідомо посуворішало. Видно, він наважився опиратись — по-своєму, спокійно, але затято, до останку. Та зусиллям волі він вернув на обличчя свій звичайний добродушний вираз і заговорив до капітана шанобливо:

— Він добрий пес, сер, не задирака. Не доберу й розуму, чого це він так сказився. Мабуть, якась причина була, сер…

— Авжеж, була, — озвався один пасажир, власник кокосової плантації на Шортлендських островах.

Стюард кинув на нього вдячний погляд і провадив:

— Це добрий пес, сер, і дуже слухняний — бачте, як послухався мене, навіть серед такої бучі. Прийшов і ліг. А розумний, як людина, сер: робить усе, що я скажу. Ось я його зараз помирю з вашими… Дивіться.

Доутрі ступив до двох істеричних фокстер’єрів і підкликав Майкла.

— Він гаразд, утямив? Кілені, він гаразд, — заговорив він ласкаво, поклавши одну руку на фокстер’єра, а другу на Майкла.

Тер’єр заскімлив і сахнувся назад, до капітанової ноги, та Майкл, повільно крутячи хвостиком і мирно прищуливши вуха, підійшов до нього, звів очі на стюарда, щоб упевнитись, а потім обнюхав недавнього ворога й навіть по-приятельському лизнув його в вухо.

— От бачте, сер, він не держить злості, — зрадів Доутрі. — Він справедливий, сер. Добрий пес, такий, як слід бути собаці. Кілені! А другий? Він гаразд. Поцілуйтесь та й помиріться. От і все.

Другий фокстер’єр — той, що з прокушеною лапою, — Май-клове обнюхування ще стерпів, тільки в горлянці в нього істерично заклекотіло; та коли Майкл мелькнув язиком, терпець йому урвався, і він клацнув зубами перед Майкловим писком.

— Він гаразд, Кілені, він гаразд, — квапливо застеріг стюард.

Крутнувши хвостиком — розумію, мовляв, — Майкл зовсім не

сердито підняв лапу й грайливо мазнув