Українська література » Сучасна проза » Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук

Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук

Читаємо онлайн Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
більше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свіжу, болючу, як біль зуба, думку, що з нею ось уже другий рік носиться і не може її нікому прозрадити. Але, як тільки він опинився в районі розташування так званої Першої Української армії, його думка відразу віджила, і, коли справа набрала вигляду конкретної реальности, він змушений був поділитися нею з кимсь із свого командування. І вибрав для цього Енея.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак, —

повторював своє Троян. Він знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навіть коли б вона заімпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армії підпілля поважні наслідки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея.

— Як ти думаєш відносно цієї справи? — спитав він Енея десь наприкінці лютого в його штабі на Цуманщині.

— Думаю, що кувати залізо треба, поки воно гаряче, — відповів спокійно Еней, гризучи цибух своєї, подібної до мазнички, люльки, що від неї його чорні вуса стали рудими, а сам він наскрізь просмердів махрою.

— Думаєш по-ковальськи… Той фронт, той фронт! Він мені ніяк не подобається, — сказав Троян.

— Не скажу, щоб подобався й мені, — пробурчав Еней.

— Не сьогодні-завтра трісне, і повалять на Берлін. А тоді наберуться духу «победи», а тоді всілякі «дойче фрав» та «дойчес бір», і пиши пропало. Ні, ні… Не думаю, що це вода на наш млин.

— І я так не думаю, — сказав Еней.

— У мене тут, Енею, одно діло, що вимагає мозку і трохи дискретности. Не знаю, чи й казати…

— Чому б ні? Кажи! За мною — гроб!

— Там той весь маршал… Що обіцяв нас розтерти… Батутін такий… — Ну! — підняв вуса Еней.

— Та чи не варто б його…

— Кропнути? — буркнув Еней.

— А ти як думаєш?

— Ідея не погана. І не нова. Мої хлопці давно над ним око держать… Лише це не так: два рази два… Біля нього там — вся Азія, як біля Пугачова. І навіть наш командир Клим не від того, тільки, каже, треба чекати.

— Але ж вислизне. Не підеш же за ним до Берліна…

— Та знаю, знаю, дай подумати. Він тепер десь там біля Корця обертається, а його кур'єри день і ніч гасають, одного навіть вдалося зняти — лише нічого не сказав.

— От би так живим! Що?

— Мій молодший командир. Ворон уже пробував — не вигоріло. А сердитий. Таке тобі, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом — сказав одному нашому хлоп'язі, що попав у їхні лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!

— Знаю, знаю…

— Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо… висікти. У них там ритуал — магічна тройка, присуд, потилиця.

— За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать… Як то кажуть, хліб за хліб. Але «Еней був парубок моторний»! Слухай, Енею!

— Слухаю!

— Мусимо його живцем! Га? Давай візьмемось!

— Хіба що давай!

І вони міцно засіли за план. Вибирали снайперів. Старанно шукали місця. Була зима, місяць лютий добігав кінця, березень видався гірший від лютого, вергало снігом, било дощами, та все-таки Царенко підтягнув одну чоту на відтинок соші Корець — Рівне під спалений хутір Могилянка, а Ворон з другого боку підійшов під цукроварню Бабин. Через польських підпільців, що вже розчарувалися в союзниках, які не зупинились на ризькій границі, а пішли далі на Варшаву, Троян довідався, що великий маршал десь так з кінця березня має рушити далі на захід, ближче до фронту, і що проїжджатиме він невідмінно шляхом на Рівне. Троян з Енеєм підтягнули своїх снайперів і закопали їх при самій дорозі, як кротів, з обох боків глибокого виїзду.

Час тягнувся, як смола. Ночі ще були можливими, але ті прокляті дні! Шляхом взад і вперед тягнулися, як змора, валки машин, ішли піші, запасні батальйони, котились кінні обози. Снайпери сиділи в дірах сливе на очах, під дощем, снігом, з напруженими до відмови нервами, з гарячими, червоними очима… Іноді видавалось, що все це кляп, що діло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальність, звірячий інстинкт. І, коли, майже несподівано, впав той день «X», — ранній ранок, ясний і сонячний, — снайпери рішили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину і яку вони непомильно розпізнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин і панцерів. А коли ті машини почали ще швидше підніматися з долини, не було навіть часу на команду, і перша серія по передньому панцері була чимсь дуже розпачливим, і лише пару секунд пізніше кулемети снайперів били вже по всіх машинах з певною, можна сказати, системою.

Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навіть певности, чи били туди куди слід. Та коли деякі машини загорілися, на них з обох боків, навмання, сипнулись ручні гранати, і під їх вибухи снайпери вирвалися зі своїх дір і чистим полем погнали в різні боки, не додержуючи ніяких приписів обережности.

— Яка там в чорта обережність, — казав пізніш один з учасників, такий Гак, — коли все це діялось як на долоні, бо по всіх кращих місцях сиділи їхні застави, а до того з тебе й так випирало дух. І це, кажу вам, не був страх, це був край усіх фізичних сил, щоб уникнути їхніх куль, бо за нами вже гналося кілька вершників. Деяких з них ми мусіли зсадити, і все то були секунди! Дослівно секунди. До цього часу не знаю, чи я стріляв, але амуніції не стало — значить, стріляв. Я думаю, що краще від нас били Енеєві хлопці. В кожному разі, мені мигнуло в очах, що їхні автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю… Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це діло зроблене було тіп-топ!

Троян дійсно був невдоволений, він усе розраховував на «живцем» і тому вважав, що весь його план зірваний цілковито. Спочатку не знав навіть, чи щось там вийшло взагалі, і лише пізніше переконався, коли по всіх фронтах і штабах пройшла вість, що вбито маршала Батутіна. Німецьке радіо подало, що це — діло їхніх запільних з'єднань, альянти подали, за совєтським радіом, що маршал був ранений у боях на фронті і помер в шпиталі.

УПА

Відгуки про книгу Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: