Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Отой Василь Тунєків із Незавидова. Спузар, спузар… Той, що з ним зазнався Олекса ще хлопцем. Тепер він не спузар уже, а здоровий рослий парубок. Але як не мав нічого тоді, так не має нічого й тепер. То такий, що варт йому сказати слово — і він готов.

Або Никорак Федір. Він у Кидроватім пасе, на горі Ротало стая. А сам із Микуличина. Звинний, сильний і теж підхожий хлопець.

А Джамиджуки два. Брати. Федір і Штефан. Єворівські. Скільки то з ними наговорилося ночами у застайках про панську кривду, про свободу. Хіба ж таки ці відмовляться? Та ніколи в світі! Оба чорні, непривітні ніби, але завзяті і — біда.

Срібнарчук Семен єсенівський. Його брати ґазди, але вони забрали все собі, а йому нічого не дають, і хлопець тиняється, воші годує. Цес так само піде. Ой га! Хлопці будут — не тра багато й шукати. Правда, не так думав усе те обставити Олекса, інакше думав усе те проробити, але що ж… нужда закон міняє. Тепер ніколи зупинятися над дрібницями. Тепер треба якнайскоріше сформувати ватагу, хоч яку–не–будь — і вдарити на сонне царство. З часом можна буде вибракувати яких непідхожих. Зрештою, ті, про яких зараз думав, — це ж з усіх боків підхожі.

Олекса летів до своєї коханої Чорногори. Чомусь не думав уже ні про жінку, ні про дитину. Попереду бачилися великі дії, кипуча діяльність, яка забере весь розум, усю волю, весь час. От уже зараз: скільки уже полонин треба оббігати, щоб познаходити всіх отих хлопців. Може, вони й не пасуть уже… Може, поженилися, як і Олекса, та ґаздують або наймитують де у селі?

Але вбіг у гори й побачив, що вони стоять непорушно, такі самі, якими він їх кинув кілька літ тому — хотілося думати, що й усе так само не змінилося. Прийде на яке перше–ліпше стоїще, загляне в яку–будь стаю — і звідусюди почує:

«А–а… Оле!.. Єким чюдом чюдненьким, єким дивом дивненьким… Ано–ко ви, молодєки! Посувайтеси, дайте місце. Наш поренний пастух прийшов…»

Так же було. Так же бувало.

Це окрилювало. Пролетів Жаб'є за одним фуком, як–то кажуть. От уже знайомий поворот наліво, де стільки разів проходив із мішенниками полонинським ходом під звуки трембіт і дівочі співи. Але ж бо роз'їздили тут дорогу за ці роки! Прямо як гостинець.

Війнуло на Олексу полонинським вітерцем зимненьким, роздулися ніздрі, очі заблищали, як у лева, що вирвався з клітки зоологічного саду й допався лісу. Гнало Олексу щось, підганяло. Мов крила виросли за спиною.

Не все застав Олекса таким, як кинув. Роки дали себе знати… І стаї не на тих місцях, і люди в стаях…

До першої, до якої прийшов, — та вже одразу розчарувала. Пастухи всі чужі, незнайомі, все молодьки якісь. А ватаг — волох.

Мимоволі подумалося — а що, як і далі так? А що, як куди не прийде Олекса — всюди нові люди, нові відносини? І немає тут давно вже ні Василя Тунєкового, ні братів Джамиджуків, ні взагалі кого–будь із старих знайомих, що на їх слово можна покластися, що з ними не страшно кидатися у кипучий вир нового небезпечного життя. Що ж робити, як усі полонини чужі і всі люди на тих полонинах? Де шукати тоді побратимів і що робити взагалі? Вертатися додому, щоб пан закував у кайдани й відставив до суду? Емігрувати до Молдави й там найнятися вічним пастухом?

Любив пастуше життя Олекса, але тепер, після широко нарисованих картин майбутньої діяльності, після тої політичної закраски, що мало прийняти в руках Олекси опришківство — бути вічним пастухом і тільки пастухом здалося блідим і нестерпним. Почув утому, йдучи далі. Досі не чув її, хоч відмахав уже стільки миль. Тягло сісти й перепочити. Але вирішив іти далі, аж поки не знайде кого з побратимів, поки не зупиниться на чому певному.

Доля змилостивилася над Олексою: на другій полонині найшов Срібнарчука.

Зустрілися, як брати. Розпитував, як живе, — це ж було основне.

Показалося, що живе так само. Правда, оженився, але ґрунту від братів відтягнути не міг, живе у комірнім і от пастушить. Факт оженення був недодатній. Воно, певно, буде в'язати Семена. Розпитався далі Олекса — ні. Шлюб вийшов якийсь недібраний, Семен жінки не держався і на перше ж слово Олекси дав повну згоду. Мало того, що сам згодився, а ще повідомив, що тут же, на полонині, з ним разом пасе один хлопець, що дуже й дуже буде підхожий.

— Він теж єсенівський, я го добре знаю. Паліїв Василь. Він з гєдем своїм повадився за йкіс лази та й укік із дому. Шос іше украв у гєді, то тепер вертати нема єк.

…Щось украв… От із такої братії, що може щось украсти й тим найбільше підходити до опришківства, доведеться на перших порах вербувати свою ватагу… Не так думалося, не так… Ну що ж, доведеться.

Увечері пішли до стаї. Подивився Олекса на того Палієвого. Нічого хлопець: звинний, смілий. Трохи хитруватий, може, та то вже так…

І цей Василь, сам приставши, нараяв із свого боку ще одного єсенівського хлопця.

— Семен го знає: Дрислюк — знаєш?

— Аєкже…

— Так от… Він до всего. Я за него ручу.

Той ручить за того, той ручить за того, виходить, якась кругова порука. А Олексі хотілося б одному ручити за всіх.

Ну що ж… великий вибір можна робити при великій спокійності, а не так, як вийшло зараз.

Давши інструкції — де і коли збиратися, що з собою брати, —