Заповіти - Маргарет Етвуд
Глянь на Тірзу! Як сидить —
Аж волосся майорить.
Як по вулиці крокує,
Гордовито фланірує.
На Хранителя позирає,
До гріха його спокушає.
Отака вже вона є —
До молитви не стає!
Так поглине гріх її —
Висіти їй на Стіні!
Казочки Тітки Відали розповідали про те, чого дівчатам робити не варто, і про ті жахливі речі, які з ними відбуватимуться, якщо вони це таки робитимуть. Тепер я розумію, що це була не дуже гарна поезія, і вже тоді мені не подобалося слухати про бідолашних дівчат, які припускалися помилок і зазнавали суворого покарання, а то й позбавлялися життя. Менше з тим, я була в захваті від того, що взагалі можу щось прочитати.
Одного дня я читала Беці вголос вірш про Тірзу, щоб вона виправляла мої помилки. Вона мовила:
— Зі мною такого ніколи б не сталося.
— Чого саме? — запитала я.
— Я б ніколи не спокушала Хранителів. Навіть і не дивилася б на них, не хочу. На чоловіків взагалі. Вони жахливі. Включно з нашим, гілеадським Богом.
— Беко! Чому ти таке кажеш? Як це — «з гілеадським»?
— Вони хочуть, щоб Бог був тільки один, — мовила вона. — Тож дещо просто оминають. У Біблії написано, що ми створені за Божою подобою, і чоловіки, й жінки. Побачиш, коли Тітки дозволять тобі її читати.
— Не кажи такого, Беко, — застерегла я. — Тітка Відала скаже, що це єресь.
— З тобою я можу цим поділитися, Аґнес, — мовила вона. — Я б тобі своє життя довірила.
— Не треба, — попросила я. — Я не така добра людина, як ти.
На мій другий місяць в Ардуа-холі до мене навідалася Шунаміт. Ми зустрілися в кав’ярні Шлефлі. На ній була блакитна сукня офіційної Дружини.
— Аґнес! — вигукнула вона, простягнувши до мене руки. — Я така рада тебе бачити! У тебе все добре?
— Авжеж, добре, — відповіла я. — Тепер я Тітка Вікторія. Хочеш м’ятного чаю?
— Просто Пола натякала, що ти… що з тобою щось не так…
— Що я божевільна, — усміхаючись мовила я.
Зауважила, що Шунаміт говорить про Полу наче про подругу. Тепер вона стояла вище за неї, і це мало неабияк дратувати Полу — те, що юна дівчина мала вищий статус.
— Я знаю, що вона так вважає. До речі, маю привітати тебе з одруженням.
— Ти на мене не зла? — запитала вона тоном школярки, наче повертаючись у минуле.
— Чого б я була зла на тебе, як ти кажеш?
— Ну, я вкрала твого чоловіка.
То он як вона думала? Що перемогла у змаганні? Як би мені це заперечити, не ображаючи Командора Джадда?
— Я отримала поклик до вищого служіння, — мовила я якомога педантичніше.
Шунаміт захихотіла.
— Невже? Ну, а я отримала поклик до нижчого. У мене чотири Марфи! Якби ж ти могла побачити мій будинок!
— Упевнена, він чудовий.
— Але з тобою точно все гаразд? — Її стривоженість моєю долею могла почасти бути цілком щира. — Це місце тебе не виснажує? Таке похмуре…
— Все добре, — відповіла я. — Я бажаю тобі тільки щастя.
— Бека теж у цій темниці, так?
— Це не темниця. І так. Ми живемо в одній квартирі.
— Ти не боїшся, що вона нападе на тебе із садовими ножицями? Вона досі несповна розуму?
— Вона ніколи не була несповна розуму, — заперечила я. — Просто була нещаслива. Було чудово зустрітися з тобою, Шунаміт, але мушу повертатися до справ.
— Ти мене більше не любиш, — мовила вона напівжартома.
— Я вчуся бути Тіткою, — відповіла я. — Мені не годиться нікого любити.
49
Моє читання прогресувало повільно, з перепонами. Бека дуже мені допомагала. Ми практикувалися на віршах із Біблії — з того затвердженого переліку, який був доступний для Претенденток. Тепер я могла сама прочитати ті частини Писання, які доти тільки чула. Бека допомогла знайти ті слова, над якими я часто розмірковувала, коли померла Табіта:
Бо в очах Твоїх тисяча літ — немов день той вчорашній, який проминув, і мов сторожа нічна… Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне і сохне!
Я старанно промовляла слова по літерах. На папері вони здавалися інакшими — не такими плинними й звучними, як лунали в моїй голові, а пласкішими, сухішими.
Бека зауважила, що промовляння по літерах — ще не читання, читання — це коли чуєш слова, наче пісню.
— Може, я ніколи так не зможу, — сказала я.
— Зможеш, — не погодилася Бека. — Спробуймо почитати справжні пісні.
Вона пішла до бібліотеки, куди мене ще не пускали, і принесла одну зі збірок гімнів Ардуа-холу. Там була та дитяча пісенька, якою мене часто заколисувала Табіта своїм срібнодзвінним голосом:
Коли спати я лягаю,
Бога про таке прохаю…
Я заспівала її Беці, а тоді, трохи згодом, вже змогла й прочитати.
— Це так обнадійливо… — мовила вона. — Я б хотіла думати, що двоє янголів завжди чекають на мене, щоб відлетіти разом. — А тоді додала: — Мені на ніч ніхто не співав. Тобі так пощастило…
Водночас із читанням я вчилася писати. Це було в чомусь важче, а в чомусь простіше. Ми користувалися чорнилом і ручками з металевими перами, а іноді — олівцями. Це залежало від того, що саме потрапляло до Ардуа-холу зі складів для імпорту.
Письмове знаряддя призначалося тільки для Командорів та Тіток. Вільного доступу до нього в Гілеаді не було: жінкам такі речі були ні до чого, та й більшості чоловіків теж — хіба що для звітів та інвентаризацій. А про що ще людям писати?
У школі Відали нас учили вишивати й малювати, і Бека казала, що писання — це майже те саме: кожна літера подібна на картинку чи рядок швів, а ще — на музичну ноту. Треба просто вивчити, як формуються літери, а тоді — як вони з’єднуються, наче перлини в намисті.
Сама вона мала прегарний почерк. Показувала мені, як це робити, часто і терпляче, а коли я вже вміла писати, хай як незграбно, вибрала для мене біблійні цитати, які я мала переписувати:
А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов![11]
Любов бо, як смерть, сильна[12].
Небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє…[13]
Я писала це знову й