Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

і що про це добре знали всі брати Сахнюки, а зіграли з ним, Григорієм, того жарта, бо хотіли приховати ганьбу своєї кровинки. Але потім, пошепки сповістив Петро Сахнюк, таки вирвали з Катерининого язика щире признання, хто справжній батько народженої нею дитини, і тепер той лобуряка давно вже Петровий зять, хоча великої втіхи від того Петро Сахнюк не зажив, бо ледащо. І, щоб здихатися несподіваного гостя, Петро напакував дякову торбу щедрою милостинею, був-бо зворушений дяковим наверненням, і грізно попросив більще в їхньому селі не з'являтися для його ж, дякового, добра; дитини ж та Катерини Сахнюківни Григорій Комарницький так і не побачив.

І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.

Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив. Постукав до хати, двері йому відчинила цілком незнайома жінка, але тієї ж породи, яку мали тутешні білі голови, і недоброзичливо озирнула його прегарними, косо прорізаними на лиці очима. І тільки коли спитав про Максима, пустила його до хати, гукнувши позад себе:

– Тут до тебе, Максиме, якийсь жебрак.

Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк, його не впізнав, а коли дяк назвався, згукнув уражено й видивився на нього як на прояву з того світу.

– Стривай, стривай, чоловіче! – вигукнув. – Той дяк, що ми його покарали десь із сім років тому, був молодим, а ти ж старий!

– Життя мене постарило й довга неволя, – мовив дяк, і в цей час у хату вскочило мале хлоп'я років на чотири чи п'ять, стало непорушно, взявши пальця до рота, і неймовірно на гостя вирячилося.

– Не побоявся до нас прийти? – спитав Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк.

– А де ж твоя жінка Ганна? – спитав і від себе дяк, відводячи погляда від маляти.

– Прогнав капосну та кляту! – сказав Максим і кивнув жінці, щоб подала на стіл. – Морочила мені голову, що я, мовляв, яловий, а то вона виявилася негодяща.

– А як же це виявилося? – спитав дяк.

– Виявилося отак, – звільна оповів Максим. – Ти з нею злігся? Злігся! А чого? Бо хотіла, як казала, свіжої крови для себе, а я для неї був, мовляв, недуж. Але і від тебе не понесла, то взяв підозру до голови. А щоб звіритися, зійшовся з моєю теперішньою, оцією, що порає в хаті. І виявилася вона справна і годяща, а я їй дуж.

І він розсміявся, водячи головою.

Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.

– А ти повернувся, – сказав лукаво Максим після чарки, – бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.

– Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, – повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, – а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.

Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:

– Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.

Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.

– Вибачай, Максиме, – мовив, – бо мені вже пора.

Максим пильно зиркнув на нього.

– Якийсь ти не такий, дяче! – мовив. – Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?

– Довелося, – сказав Комарницький. – Але тепер не битимуть.

– Бо шукаєш загублене сім'я? – показав зуби Максим.

– Шукаю, – прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. – І знайду! А знайду тому, що чую його голос.

– Стривай, Григорію, – мовив Максим. – Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. – Відтак додав, пильно придивляючись. – А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?

Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:

– Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.

Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.

І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі – нікого, привітався коротко й сів до столу.

– Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?

– Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? – відказав дяк.

Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.

– Господи! – вражено скрикнула. – Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?

– Саме він, – спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.

– Але що з тобою сталося? – скрикнула Хвенна. – Ти ніби той і не той!

– Довго розказувати, – посміхнувся смутно дяк. – Сядь коло мене, поговоримо.

– Стривай, дам тобі поїсти, – сказала Хвенна.

– Обійдеться, – мовив дяк. – Бо все одно не маю чим