Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

«Ми працюємо в принципі», – ввічливо зауважила я, між тим ми з Марленом цілувалися, двічі в кожну зі щік. У малих були такі обличчя, наче вони побачили стрічку «Брєжнєв та Хонеккер повертаються». Марлен закінчив чоломкатися зі мною й поліз до них. «Відчиняй мерщій двері, мені треба впустити в себе священний дух кампарі». У тамбурі валялися валізи, модна парасоля, з якою в мене було пов’язано кілька різноманітних історій – від романтичних до жахливих – і якісь клумаки. «Ти що, ще не був удома?» – запитала я, коли відімкнула двері. «Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнішою», – повідомив Марлен малим. «Так, хутко проходьте, усе це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки підіймемося в нападі за гріхи наші важкі-тяжкі». «Це він про що?» – пошепки запитав Макс. «Пропонує випити», – переклала я. «Переклади – її професія», – гигикнув Милиця.

«Я вам іще не казав, але зараз виправлюся: терпіти не можу, коли кілька людей в присутності когось іще, особливо в моїй присутності, шушукаються. Мене це бісить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство… Та хто-небудь наллє в цьому домі, взагалі, скільки можна чекати???» – ображено проголосив Марлен.

Задзвонив мій мобільний. «Так. Не треба тут балачки розводити, ми не любимо розведених балачок, як і розведених міцних напоїв. Ішла б ти та краще зготувала нам щось ковтнути», – Марлен був упорядником людських вчинків. Він спрямовував і надихав. Муза моя! Але я натиснула на маленьку зелену слухавку. «Привіт! Ти отримала мою сніжно-трояндову кав’ярню?» – «Отримала. Слухай…» – Я почала дзиґатися, бо мене оточували всі ці хлопці, а мені так хотілося бути ніжною. Але я усвідомлювала, що ця чоловіча банда такого не схвалить. І повелася на це, як слабка дурепа, побігла до ванної кімнати. Зберегти обличчя героя – за будь-яку ціну. Тьфу. «І куди це ти?» – заволав Марлен. «Це він тобі телефонує, так, він?? Максеню, це твій батько? Як це – звідки ти знаєш, треба знати, от я свою маму нирками відчуваю! Сашко, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побігла, Шу!!!» – Марлен дубцював по дверях ванної кімнати. Хлопців не було чутно.

«Що там у тебе, ти змінила фах і пішла працювати в цирк, підкоряти хижаків?» – «Ні. Це Марлен. Він приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделів та кенарів. Слухай, я кохаю тебе, а квитків немає. На сьогодні немає. А ти завтра ввечері вже будеш тут…» – «Ні, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже, завтра. Мій столик – ліворуч. І моя троянда найвразливіша, вона не хоче залишатися в кав’ярні сама. Шу, чуєш? Прилітай, дуже прошу тебе».

Коли я вийшла з ванної, усі вони вже всілися за Марленовим скляним столом і пускали пляшку кампарі по колу. «Кожній тварюці по кампарюці! Не зміг знайти правильні келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотілася зі своїм? То що він каже?» – «Буду замовляти квитки, завтра відлітатиму до Парижа». – «Яка марудень… Слухай, Емілю, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильні. Та наріже лимончик». Ми переглянулися. «Це ти до кого зараз звернувся?» – «Що?» – «Не що, а хто. Хто такий Еміль?» – «Так ось він. А що?» Милиця був дуже здивований: «Це ти на мене вказуєш?» – «Так, а на кого ще? До речі, пришпильно вони вигадали тебе скорочувати, Еміль. Міліця, супер. Так ніжно». – «По-перше, Милиця». – «А по-друге, це походить від його прізвища». – «А по-третє, я Сергій». – «Господи, ну чого ви скавульчите всі? Знайшли чим мені дорікати. Та я його вперше бачу! І потім яка різниця, Еміль ти чи Сергій? Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона – шукати правильні келишки? Це нормальне використання часу. Чи я забагато прошу?» Ми вирішили, що краще робити так, як хоче Марлен, ніж щось йому пояснювати, нами керував колективний розум.

«Узагалі-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволів». – «Ти тільки зараз таке про себе подумав?» – запитав мстивий Милиця. «Це що він, типу знущається, так?» – «Він жартує. Ти краще розповідай, що сталося». – «Ти не повіриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до під’їзду, зґвалтований власними валізами та парасолею, ото вже ця парасоля, то був Толік». – «Це той, про кого я думаю?» – «Саме той». – «Толік-алкоголік?» – «Толік-алкоголік». – «Але ж він повісився». – «Що?» – не витримали хлопці, які до того часу мовчки спостерігали за нами, як за гравцями у пінг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партію. «Ну, як вам сказати. Коли я звідси їхав працювати до Лондона та чекав на вулиці таксі до аеропорту, то в нас тут розпочалися галас та біганина, бо повісився сусіда Толік. Менти підкотили, «швидка допомога», справжня тусовка всіх цих, які викликаються через один-нуль. Тільки пожежників не вистачало…» Кампарі закінчувався.

«Ну от. Мати потім мені написала, що Толік повісився. Я не дуже здивувався, бо Толік пив стільки, скільки здатні пити слони, може, одного разу, він подумав, що він – тарзанка чи гойдалка, ну і того…» – «Може, він не зовсім повісився?» – припустила я. – «І як ти це собі уявляєш?» – «Може, усі думали, що він повісився, а він вижив». – «Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до під’їзду, а там – Толік. Каже мені: «Ну, що, козел, повернувся із закордонів?» А я побіг. Ключі в руках крутив, зронив. Побіг по сходах, дивуюся, як я валізи не погубив. І все думав, а чого це він обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав, нічого собі – поведінка! Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живі, ти до них із добром, і вони наче добрі до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарі навідувати побоююся, вона наче мене любила, пиріжками годувала з яйцями, смачні, до речі… Але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?»

«То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарі?» – «У що?» – «У два пихато-супер-пихаті та один дебілкуватий факти?» – «Що це за лайно?» – «От чого ви,