Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Бійка відбувалася похапцем і з додержанням абсолютної тиші. За рогом стояв поліцай, і потрапити в його лапи не було ні в наших, ні в кадетських інтересах. Ми молотили один одного, зціпивши зуби. Тільки тихе зойкання, приглушений хрип і тяжке сопіння порушували інколи цю напружену й урочисту тишу. Кадети були старші за нас, відгодованіші й дебеліші. Але нас було більше. За п'ять хвилин вони лежали, зарившися носом у пісок, і нишком хлипали.

— Майна! — дав відбій Кашин.

Биття ту ж мить урвалось. Ми звели кадетів на ноги. Вигляд їхній був мало презентабельний. Сорочки були роздерті, погони зірвані, фізіономії рясніли синцями й саднами. З носів струмила кров.

— Будете? — грізно запитав їх Кашин.

— Ні…

Але тут ми всі враз здригнулись і зовсім принишкли. Щось дивне, якийсь чудний, не чуваний досі звук вразив нас.

Ми звели голови й прислухалися. Звук повторився. Він линув звідкілясь здалеку, з-за самого обрію, здавалося — з другого боку земної кулі. Це було якесь негучне, ледве чутне, але дуже протяжне, рокотливе гарчання. Тембр його був дуже низький, майже невіддільний від самої низької, густої тиші задушливої серпневої ночі. Але за ним відчувалася величезна напруга і могутність. Від цього гарчання здавалося, що саме повітря здригалося й тремтіло.

— Важкі гармати… — сказав один з кадетів.

— Хіба гармату так далеко чути? — прошепотів Зілов.

Йому ніхто не відповів. Ми стояли занімілі, притихши й не рухаючись, щоб не сполохати ці чудні звуки. Тільки серця наші колотилися чимдуж і в грудях намотувався клубок чудного, не знаного ще, велетенського й незрозумілого піднесення…

Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше. Здається — сім кілометрів радіусом по виднокругу. З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними моторошними тайнами.

Велика, манлива й моторошна тайна гарчала з-за обріїв до нас.

До початку навчального року в гімназії залишалося якихось три-чотири дні. Приміські гімназисти почали з'їжджатися: «передержки» вже тривали[149] кілька днів.

Сербин і Макар мали передержки з німецької мови. За інтенсивним тренуванням і матчами цього літа, звісно, не лишилося часу на німецькі вокабули та винятки. Хіба до деклінацій та кон'югацій було, коли треба було відбути цілу низку найвідповідальніших міжміських змагань в гонитві за «очками», які давали право пройти в літові команди?

В класній кімнаті, в якій здавали передержки з німецької мови, було нудно і тоскно. Чоловіка сорок гімназистів різних класів понуро підперли кулаками зблідлі вилиці. Під грудьми, там, у цій такій таємничій чутливій западині між ребрами, у кожного щось немовби тремтіло, нило і лячно завмирало. За великим столом посередині сиділа сама Ельфріда Карлівна, наша німкеня, та двоє її асистентів. Вона була, яка завжди, сувора, невблаганна, вимоглива і справедлива. Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії[150] — Мопс, Вахмістр, Піль, Чир і Фріда. Директор, інспектор, позашкільний надзиратель, латиніст і вона. Вона покликала до столу вже шостого і з п'ятьох попередніх не пропустила жодного.

— Микола Макар! — розітнулося раптом від столу.

Ельфріда Карлівна викотила свої гудзикоподібні оченятка і прип'яла їх до Макарової постаті.

Макар сіпнувся і зірвався на рівні ноги. Бокль[151] і Нік Картер злетіли з парти і хряснули на підлогу. Макар хутко нахиливсь і підняв книжку. Коли він розігнувся, лице його було таке ж бліде і жовтаве під рясним ластовинням. Навіть від раптового нахилу кров не відсвіжила його. Макар обсмикнув тужурку і тихими, непевними кроками, забираючи трохи вперед лівим боком (звичка від довголітнього грання лівим краєм), посунув між партами до столу. Обличчя його було сумне й безнадійне. Треба було іти складати іспит і провалюватися. Двері класу раптом розчинились. На порозі з'явилася височенна, ставна й огрядна постать інспектора Богуславського. Ми, як один, зірвалися на рівні ноги. Що за чорт? Чого це інспектора притаскало на німецьку передержку? Невже він збирається особисто асистувати? Тоді це загибель…

Богуславський привітався до вчителів і звернувся до гімназистів.

— Панове! — сказав він. по короткій паузі. — Ми переживаємо зараз надзвичайні дні… Можете сісти…

З глухим рокотом ми завалились назад на парти. Тридцять пар легенів зітхнули з полегшенням. Було очевидно, що інспектор прийшов сюди не з наміром особисто вислуховувати німецькі відмінки та винятки. Він мав виконати якусь більш