Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Несповідимі путі Господні. Ще два роки тому Михайло Радич став прапорщиком російської армії, потім потрапив у полон до австро-угорців. Тепер його та ж сама російська армія забрала просто зі школи, як австро-угорського вояка, і відправила до свого табору. З такими полоненими особливо не панькалися – його чекав розстріл. Але Михайло твердив, що його, тяжко пораненого і взятого в полон, змусили йти до війська противника, у якому він, зрештою, не так довго і воював – більше вчителював. І саме це дало йому шанс на життя, розстріл замінили новим полоном і тяжкими роботами на спорудженні військових укріплень – оборонних валів і дотів.

Кожного ранку йому здавалося, що це настає його останній день, що він більш не витримає цієї каторги. Нога почала всихати, він ледве ставав на неї. Але не встати – значить, поставити на собі хрест: хто ж буде панькатися з полоненим, який не може працювати? І він стискав зуби, тамував у собі стогін і йшов з барака. Якось стало так кепсько, що вирішив: усе, завтра він не вийде, пора покінчити з цим усім – раз і назавжди. Адже фінал все одно відомий – кожен день у яму вкидали трупи тих, хто не витримав, помер від ран і виснаження. І його це чекає – як не тепер, то вчетвер.

А вночі приснилася Софійка. Стояла за порогом сільської школи, простягала руки до нього, а переступити поріг не могла. Була уже тоненька, як тополинка, в блакитній літній сукенці, яка йому так подобалася. «Отже, уже народила», – подумав Михайло. «Хто у нас – хлопчик чи дівчинка?» – запитав Софію. А вона усміхнулася, так радісно, так щасливо: «Повертайся і побачиш. Ти мусиш повернутися! Чуєш? Мусиш!» І заплакала.

Їх уже не гнали на спорудження укріплень. Повезли на схід. Спочатку у табір під Рівним, тоді в Овруч, звідти до Києва. А далі – довга дорога до Росії. У битком набитому товарняку спалахнув тиф. Хворих полонених викидали з вагонів просто біля колій – щоб вони не заразили інших. Але зараза вже пішла гуляти потягом і її неможливо було зупинити. Михайла Радича також не довезли до станції призначення – разом з кількома вмираючими скинули неподалік від Білгорода.

В коротких перервах між забуттям він прощався з мамою, печально цілував Софійку, наказував берегти дитинку, бо він їй уже не помічник. Але Всевишній знову дав йому шанс. Може, у нього були свої плани щодо раба Божого Михайла Радича? На станцію приїхав старенький сільський священик. Він дізнався, що тут кинуті напризволяще, на вірну смерть полонені, запріг коника і поїхав, щоб відпустити їм їхні гріхи перед тим, як полишать вони цей світ. Замість сповіді, прочитав уже молитву за упокій, а єдиного живого поклав на фурманку і повіз до села. Тим єдиним був Михайло.

Поки отець Онуфрій, сивий, як лунь, і терплячий, як Бог, відпоював його травами та підтримував молитвами, поки старенька паніматка Онися годувала з ложки і чаклувала над раною, що знову відкрилася і загрожувала гангреною, світову війну змінила соціалістична революція, після встановлення радянської влади український Білгород став російським Бєлгородом, а Західна Україна опинилася у складі Речі Посполитої – між нею і Радянською Україною проліг кордон, подолати який годі було й думати. Але він думав. Думав постійно. Ось добереться з Бєлгорода до Києва, почне писати петиції в усі інстанції – йому повинні дати дозвіл на перетин кордону, на повернення додому. Мусять!

Ходіння по кабінетах затягнулося на місяці, потім на два роки. А тим часом хтось ретельно збирав дані про нього самого.

Його навіть не викликали – самі приїхали і забрали до свого всюдисущого відомства. Щоб повідомити, що він, Михайло Радич, – польський шпигун. Їм відомо про нього все: що ще під час навчання у Варшавському політехнічному інституті був відомий своїми націоналістичними поглядами, що під час війни зрадив російську армію, що пізніше був завербований спецслужбою Речі Посполитої. Все це достеменно відомо і оскарженню не підлягає. Та й кому б він поскаржився?

– Господи! Ти стільки разів рятував мене на війні! Ти дав мені стільки пережити і вижити! Ти, як рятівний круг, посилав мені любов і надію. Навіщо? Навіщо, Господи?!

«Моя маленька кохана оптимістка!», – казав про неї Михайло.

Софії здавалося, що й справді ніщо на цьому розхитаному війною, загадженому кров’ю і трупами, притлумленому болем і втратами світі не зможе вбити у ній непереможної віри у те, що завтра буде кращим, ніж сьогодні. Вона готова була прийняти всі випробування, які пошле їй доля, терпляче очікувати, коли розійдуться чорні хмари над головою, адже за ними обов’язково-обов’язково є сонце, сховане тільки до пори. Та все це за однієї умови – якщо поруч буде він, її Михайлик.

Але того дня, коли тітка Степанка сказала, що до школи пішли солдати… Того страшного дня, коли вона зрозуміла, що може залишитися без нього… Того дня, коли наче хтось шепнув їй на вухо, що її ще ненароджена дитина може ніколи не побачити тата… Того безконечно довгого червневого дня, просякнутого волинською моквою, за одну лише мить вона втратила опору для свого оптимізму…

Прибігла до школи, розштовхнула солдатів, які стовбичили на ганку, перечепилася через поріг, припала до Михайла, обхопила його руками. Він не міг обняти, бо його руки були зв’язані за спиною. Нагнувся обличчям до її голови, вдихнув запах розкуйовдженого вітром волосся, як він це завше любив робити, поцілував у маківку.

– Цс-с-с… Не плач. Тобі не можна плакати, бо дитинка злякається. Про неї думай. Думай про неї…

Двоє вояків стали у Михайла за плечима, наказали виходити зі школи. Вочевидь, їм також якось не по собі було від цього прощання – ніяково поглядали на великий Софійчин живіт і штовхали полоненого у плечі: