По той бік мосту - Мері Лоусон

Не те щоб він не працював; настав вересень – усі працювали. Кожен фермер у провінції стежив за хмарами, працював, одним оком пильнуючи небо, питаючи себе, чи може так бути, що дощ почекає, доки вони не посіють озимі. Цілий їхній край тонув у вівсі, й усі, без кого можна було обійтися, допомагали з урожаєм. Тож Артур жив у тумані роботи й кохання, й тижні пролітали повз нього непомітно.

*

Увесь цей час Джейк займався своїми власними справами, хай там у чому вони полягали. Артур його майже не бачив. Якщо так траплялося, що він був удома в ті півгодини, коли Артур із хлопцями вечеряли, тоді Артур із ним бачився, але в інший час – ні. Після вечері вони знову йшли надвір і працювали доти, доки ставало темно й нічого не видно, а тоді лягали спати.

Джейк повернувся до школи. Інцидент з іспитом попереднього року забувся, і тепер він готувався до вступу у вищий навчальний заклад, на радість своєї матері. За її словами, цілий світ чекав на хлопців, що склали такі іспити. А надто (подумав, але не сказав Артур), якщо їх звільнили від обов’язку йти на війну. Всі ті роботи, на які мали б узяти всіх тих хлопців, що ніколи вже не повернуться додому, будуть відкриті для Джейка.

Артур підозрював, що якби Джейк і не мав залізної причини бути звільненим від служби, він її собі придумав би. Битися за свою країну – Джейка такі розваги не приваблювали. Але це його аж ніяк не втішало: жодна армія світу не прийняла б до своїх лав Джейка. Якщо глянути на нього зі спини, видно, що в нього з формою хребта щось негаразд. Він тільки на те й був здатен, що ходити в школу й назад.

Лора теж почала ходити в школу. Артурові не подобалося думати про неї як про ученицю, що сидить за столом і ламає голову над поставленими питаннями. Він вважав її за жінку. Йому хотілося, щоб Лора була вдома, й знати, що вона десь неподалік.

– Як Лорі в новій школі? – запитала їхня мати.

Джейк її не почув. Він гортав тижневий випуск «Теміскеймінг спікера».

– Джейкобе!

– Що?

– Як Лорі в новій школі?

– Звідки я знаю? Напевно, нормально.

– Хіба вона не в твоєму класі?

– Так.

– Ну, ти маєш їй допомагати, Джейкі. Напевно, це важко – перейти до іншої школи, нікого не знати. Познайом її, подбай, щоб вона спілкувалася з людьми. Вона сором’язлива, розумієш.

– Я її не знаю, мамо.

– Знаєш! Звісно, знаєш!

– Ми зустрілися один раз. Це не означає, що я її знаю.

– Значить, познайомся. – У голосі матері чулося, що вона піддражнює Джейка – раніше Артур такого від неї не чув. – Хіба ти не вважаєш, що вона гарненька? А яке в неї волосся! І таке миле личко.

Артур завмер, не прожувавши, тримаючи в роті шматок картоплини.

– Знаєш, – вела далі мати, – було б добре, якби ти запросив її якось зайти до нас після школи.

Артур чекав, не рухаючись, не відриваючи очей від тарілки. Шматок картоплі прилип йому до піднебіння. Від цього або від того, що казала його мати, він мало не похлинувся.

– Хіба ти не згоден, що це хороша ідея?

Джейк нічого не відповідав. Артур мав побачити вираз його обличчя, тож підвів очі.

Якби тільки він цього не робив. Якби тільки він лишився, як був. Ковтнув картоплину, не піднімаючи голови. Якби тільки. Але він підвів голову, лише трохи, на дюйм, не більше, і Джейк помітив цей рух, і, готуючись ось-ось роздратовано сказати щось матері – це було видно з його обличчя, – спинився, допитливо глянув на Артура й запитав:

– Що таке?

У ту мить, відчуваючи, як паленіє його обличчя, бачачи, що Джейк це помітив, що він зрозумів, бачачи, як він усміхнувся, Артур уже знав, що мало статися. Він уже знав усе наперед, знав усе ще тоді.

Глава 11

«Онтаріо ініціює обов’язкову сертифікацію свиней»

«Юним водіям водити трактори заборонено»

«Теміскеймінг спікер», червень 1960 року

– Ваш татко був слухняним, – сказав Джейк. – А от я – шибайголовою.

Вочевидь, він звертався до Джулі. Був час вечеряти. Відколи приїхав Джейк, сидіти за столом на фермі стало куди цікавіше, цього не заперечиш.

– Я завжди діставав на горіхи, – вів далі Джейк. Джулі дивилася на нього зі свого місця за столом, й Ієн бачив, що вона не могла вирішити, жартує він чи ні.

– Мені нічого добре не вдавалося – ну, знаєте, з фермерської роботи. Я не зміг би подоїти корову навіть під цівкою пістолета. Але ваш татко, коли був вашого віку, він міг подоїти двох корів за раз. – Джейк простягнув руки вбік, так далеко, як міг, не вдаривши Марча по голові, обхопив пальцями дві уявні дійки і став смикати то однією, то другою рукою, створюючи звук, схожий на лиття молока у відро. Джулі вирішила, що це смішно, й захихотіла. Марч скоса глянув на Джейка, з-під тіні його руки. – Ой! – вигукнув Джейк. – Попався, Марче. Тепер ти весь у молоці. – Марч збентежено опустив очі.

– Ти знав кожну корову на кличку, правда, Арте? Дейзі і Мейзі, Міллі й Лілі, Поллі й Доллі… десятки корів, а ваш татко знав, як яку звати. А я ж ховався за сараєм, намагаючись спалити парканні стовпчики. Пам’ятаєш їх, Артуре?

Артур злегка кивнув. Джейкова присутність не надто оживила Артура. Якщо й змінила його, то хіба в протилежний бік. Джейк і далі тараторив про старі добрі часи, а Артур просто сидів і жував, не відриваючи очей від тарілки, не кажучи ні слова.

– Він цього не схвалював, – сказав Джейк, моргаючи Джулі, – і старався зчистити обгорілі місця. Намагався врятувати мене від мене ж самого, правда, Арте?

Навіть Картер слухав, помітив Ієн. Він не вибіг із дому в ту ж хвилину, коли доїв, як робив завжди, він лишився, ловлячи кожне Джейкове слово.

– Але йому це не вдалося, – гірко сказав Джейк. – Урятувати мене, я маю на увазі. Я був невиправний. – Він закінчив фразу на сумній ноті, й Джулі знову захихотіла.

Упродовж перших кількох днів Ієн вважав, що приємно мати його на фермі, посланця з зовнішнього світу, доказ того, що той і справді існує. Але під кінець тижня почав відчувати, що хоче, щоб усе стало, як було колись. Присутність Джейка все змінила, ферма стала здаватися інакшою. Цікавішою, але не такою спокійною. Навіть звичні речі порушилися. Наприклад, Артур