Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Усі двадцять п'ять подавальниць, стоячи позаду страв, які грілися на маленькому вогні, враз подали мені знак, що я схибив, пішов не в той бік. Я помітив, як за вікном сколихнулася черга, а ті, що вже мали йти після мене, завагалися, сідати їм їсти чи ні. Я порушив усталений порядок, і довколишні нечувано здивувалися. «Ось, мабуть, ще один чужинець», — снувалося їм у голові.

А в мене в голові з'явилась одна ідея, і вона, хай там що, була чогось варта, я вже не хотів розлучатися зі своєю милою офіціанткою. А вона, вродливиця, дивилася на мене — нехай стережеться! Мені набридло бути самотнім! Годі мрій! Я прагну симпатії! Контакту!

— Мадмуазель, ви, звичайно, майже не знаєте мене, але я покохав вас; може, ми з вами одружимось? — саме цими словами я щонайпристойніше звернувся до своєї пасії.

Її відповіді я ніколи не почув, бо здоровило-охоронець, теж увесь у білому, з'явився саме тієї миті і вивів мене надвір; коректно і просто, не лаючи і не пхаючи, турнув у ніч, мов собаку, що ненароком дозволив собі зайве.

Ні бійки, ні крику — тож чого мені нарікати? Я повернувся до готелю.

У номері той самий невгавущий грім раз по раз розкришував відлуння, блискавиці метро попервах ніби неслися до тебе з незмірної далечі, щоразу пориваючи з собою опори та прогони, аби розтрощити ними місто, а в паузах із вулиць у проваллях долинали несуголосні поклики машин і приглушений гамір юрби, що, завжди знуджена і непевна, кишіла, здригалася, вагалась, сунула вперед і відкочувалася. Величезна людська повінь, що затопила місто.

Згори, з мого високого поверху, можна було кричати їм усе, що заманеться. Я й спробував. Усі вони були мені огидні. Я не мав сміливости говорити вдень, коли бачив їх віч-у-віч, але тепер, нагорі, не ризикував нічим. «Рятуйте! Рятуйте!» — волав я, аби тільки поглянути, чи мій крик справить на них яке враження. Не справив ніякого. Ті люди і вдень, і вночі відпихають життя від себе. Вони ніколи його не бачили, життя тікає від них. Галасуючи самі, вони вже нічого не чують. Але їм начхати на те. І що більше місто, що вище знялися його поверхи, то безмірніша їхня байдужість. Це справді так, я сам у цьому пересвідчився. І то дуже скоро.

Тож тільки через гроші — а втім, потребу владну і негайну — я заходився шукати Лолу! Якби не ця прикра необхідність, я б ніколи не мав бажання зустрітися з отією сучкою: нехай собі старіє і дохне! Як на мене, коли все обміркувати і зважити до найостаннішого сумніву, вона завжди поводилась найбезцеремонніше.

Егоїзм людей, які втручаються в наше життя, згодом, коли ми згадуємо минувшину, постає перед нами з безперечною очевидністю, ми бачимо, що цей егоїзм, так би мовити, вилитий зі сталі і платини, тривкіший навіть за час.

Замолоду ми знаходимо виправдання для найхолоднішої байдужости й найцинічнішої брутальности, вважаючи їх за палкі примхи і кат його зна які ознаки простодушного романтизму. Але згодом, коли життя навіч покаже нам усе, чого воно може досягти в хитрощах, у жорстокості, в злобі, і то тільки на те, аби більш-менш задовільно тягтись при температурі тридцять сім градусів, починаєш, уже без вагань і сумнівів, розуміти ті всі паскудства, що зостались у минувшині. Загалом досить лише пильно придивитись до себе і до всього, що сталося, з погляду мерзоти. І тоді вже нема таємниць, нема глупства, ти вже пожер усю свою поезію, бо ще й досі живеш на світі. Життя, зрештою, нікчемне й пусте.

Кінець кінцем я насилу знайшов свою кляту подружку на двадцять четвертому поверсі будинку на Сімдесят сьомій вулиці. Просто нечувано, яку огиду можна відчувати до людей, у яких збираєшся просити допомоги. Лолина квартира була розкішна, десь така, як я уявляв її собі.

Перед тим я наситився великими дозами кіно і майже привів свій дух у потрібний стан, виринаючи з маразму, в якому борсався, відколи опинивсь у Нью-Йорку, тож наша перша зустріч була не така прикра, як я гадав. Лола, побачивши мене, здається, навіть не дуже здивувалась, проте впізнала з досадою.

Задля вступу я спробував повести безневинну розмову, скориставшися сюжетами нашої спільної минувшини і, зрозуміло, якнайрозважливе добираючи слова; згадав мимохідь, не надаючи великої уваги, й про війну, мов про якийсь епізод. Тут я дав величезного хука. Лола й чути не хотіла про війну, на саму згадку про неї вона почувалася старою. Роздратована, Лола зрештою не завагалась признатися, що на вулиці не впізнала б мене, бо літа додали мені зморщок, карикатурно роздули моє тіло. Тож такою була наша ґречність. Мала негідниця сподівалася, ніби мене зачепить її балаканина! Я навіть не зволив помітити цієї боязливої непристойности.

У меблях і хатньому начинні я не помітив вишуканости, і все ж обстава Лолиної квартири тішила око, видавалася мені після готелю приємна і стерпна.

Багатство, досягнене несподівано швидко, шлях до нього й подробиці цього злету завжди справляють враження чарів. Відколи я бачив, чого досягали Мюзін і пані Ерот, я вже знав, що зад — золота копальня для голоти.

Раптові переміни жіночої долі зачаровували мене, я б, наприклад, віддав свого останнього долара Лолиній консьєржці, щоб тільки побалакати з нею.

Але в Лолиному будинку консьєржки нема. У Нью-Йорку їх узагалі ніде не видно. А місто без консьєржок не має ні історії, ні смаку, пісне, мов юшка без перцю й солі, якась бовтанка. О ласі покидьки! Помиї, вишкребки, що витікають з альковів, кухонь, мансард і збираються по краплині в консьєржок, прориваються в життя, — яке смаковите пекло! Дехто з наших паризьких консьєржок не впорується зі своїм завданням, ми бачимо, що це скупі на слово, закашляні милі недотепи — цих мучениць істина просто приголомшила, паралізувала.

Признаймося: щоб не відчувати такої мерзоти, як злидні, слід — це просто обов'язок — удатися до всіх засобів, упиватися байдуже чим — вином, і то недорогим, мастурбацією, кіно. Тоді ти не матимеш важкої вдачі, не станеш, як кажуть в Америці, «особливим». Погодьмося, наші консьєржки здебільшого постачають нам — тим, хто тямить прийняти й зігріти біля самого серця — ненависть, ладну на все, ненависть, що хапається за найменший привід і має досить сили, аби повалити світ. У Нью-Йорку страшенно бракує цієї