Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Гаразд, — тепер я приготував вирішальний удар. — А якби вам сказали, що замість Галі Чепелик співає Наталя Зима, ви б здивувалися?
— Це правда? — стрепенулася пані Валентина.
Хотів би я сам це знати напевне!
— Це я фантазую. Обдумую зараз нову концепцію програми. Бо після того, що ви розповіли, подавати Анжелу Сонцеву, тобто — Галю Чепелик співачкою, котра наслідує співочі традиції Кіцмані, особисто я не ризикну. Тим не менше, вона співає, і досить успішно. Значить, вона або відкриває рота під чужу фонограму… хоча б тієї-таки Наталі Зими. Або сталося якесь диво. Бо це диво я сам особисто бачив.
— Тобто? — Вчителька музики здивовано глянула на мене.
— Кілька днів тому я був присутній на прес-конференції Анжели Сонцевої. Тобто Галі Чепелик. І вона сама наживо виконала нову пісню. Це була така, як у нас кажуть, потужна піар-акція з її боку. Співала, повторюю, сама Анжела… тобто Галя. Ніде під столом пристрій для ввімкнення фонограми причепити не могли. І тепер я розгублений. Не знаю, що і думати. Виглядає, справді диво відбулося, чи як?
Пані Валентина довго мовчала, дивлячись у вікно і при цьому малюючи на гладкій поверхні столу пальцем якісь дивні кола. Нарешті знову подивилася на мене:
— Я мушу сама це побачити і почути. Поки цього не станеться, в жодне диво не повірю. Але якщо диво таки сталося і Галя Чепелик сама заспівала так, як я це чула на фонограмі, — писатиму заяву про звільнення! Чого ви так дивитесь? У нас школа з давніми традиціями. І якщо педагог не розгледів таких талантів у безнадійному учневі чи учениці, у школі йому нема чого робити.
Як і домовлялися, Зенек підібрав мене в центрі міста, біля пам’ятника Володимиру Івасюку.
— Погнали? Чи пообідаємо? — Тут мій колега непогану ресторацію тримає. Буковинська кухня, те, се, коньячок…
— У тебе трохи часу ще є? — поцікавився я. — Бо як нема, тоді їдь, мені ще трохи треба затриматися.
— Трохи — це скільки?
— Не знаю… Година, може — півтори. Коротше — до двох, не більше.
— Стільки я ще маю, — кивнув Зенек. — Тоді давай так: кажи, куди тебе завезти, а поки ти по своїх справах, я таки катну до колеги, обід замовлю. Ти ж наш гість чи як?
— Давай так, — приречено погодився я і назвав адресу — пані Валентина не розуміла, для чого мені до Чепеликів, та зрештою адресу підказала.
Кіцмань маленька — усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.
Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку — точно такому, як описувала в своїх інтерв’ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися — виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.
А швидше за все — відома донька повинна мати на малій батьківщині будинок, котрий відповідає її теперішньому статусу та вимогам. І в марнославстві є свої переваги.
Мені сьогодні щастило на зустрічі — Галина мама була вдома, і я тут же відзначив: донька вдалася в свою матір. Тільки в пані Ружі — так назвалася жінка, при тому пояснивши, що Ружа те ж саме, що Роза, — врода не виглядала такою глянцевою, столичною, я сказав би навіть — урбаністичною, якою причаровувала до себе чоловіків її донька. Це була врода дівчини-горянки, яка колись, за діда-прадіда, бігала босими п’ятами по полонині, всотувала в себе волю чистих гірських вітрів, а потім, приборкана одруженням, народжувала дітей і наводила красу лише на великі церковні свята, дістаючи з великої бабиної скрині намиста зі свого посагу. Потім ця врода перестала буяти в горах, перебралася в міста й містечка і визрівала тут, показуючи себе в усій красі лише на якому-небудь дні міста чи весіллі родичів.
Пані Ружі — Ружі Василівні Чепелик, як вона назвалася київському телевізійнику офіційно, — я вирішив говорити ще менше, ніж учительці музики. Тим більше, що про неї почув відразу:
— А бачите, ці вчителі самі нічого не розуміють! Он у школі Галочці за спів та музику завжди дорікали. Вона навіть у хорі не співала, бачте — слуху нема! Ось тепер хай мають, подавляться і слиною захлинуться!
— Ну, ми вже аж так не будемо людям бажати, — поблажливо мовив я. — Усе ж таки про Галю треба добрим словом згадувати. Нова зірка Кіцмані, я сказав би…
Ми пройшли до хати, де в залі на почесному місці примостилася фотографія Галі-Анжели в рамці. Цю фотку я вже бачив — вона була на календариках із Сонцевою за минулий рік, такий я знайшов на робочому столі в Люськи Корбут. Тільки цей знімок роздрукували на фотопапері і вставили в спеціальну оздоблену сріблом букову рамку. Поруч — ще одна фотографія в такій самій рамці, зроблена теж не дуже давно: Галя, мама і якийсь чоловік, очевидно — тато, стояли в садку на фоні трояндового цвіту.
— Часто доця буває вдома? — кивнув я на «іконостас».
— Останній раз перед минулорічним Миколаєм. Заскочила на якусь годинку. Їй же ніколи, — пані Ружа поправила зачіску. — Чаю?
— Кави, — мене починало поволі розморювати, треба б було чогось підбадьорливого і точно не коньяку.
— У нас розчинна, такої, натуральної, не тримаємо. Чоловікові не можна, мені якось все одно, а Галя давно вже лиш трав’яні чаї п’є.
Знали б ви, мамо, що п’є, а особливо — що курить ваша балувана Галя…
— Нічого, хай буде розчинна.
Поки вона ходила на кухню, я відкинувся на спинку крісла і думав, з чого почати розмову та як її повести. Мої припущення підтверджували всі, з ким я зміг поговорити сьогодні. Але всі ці слова заперечувала і перекреслювала прес-конференція Сонцевої. Власним вухам та очам я поки що вірив. Та в жодному разі жоден із моїх сумнівів не повинен