Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ах! — сказала бабуся, трохи збентежено потираючи носа. — Він має звичку висловлюватися алегорично. Він пов'язує свою хворобу з великими історичними заворушеннями і тому вживає таких образів. А чому б йому й не роботи це, коли подобається?

Я відповідав:

— Безперечно, бабусю!

— Це — не діловий спосіб висловлюватися, — сказала бабуся, — не звичайний спосіб. Я це знаю і тому наполягаю, щоб у мемуарах ані слова не було про ці події.

— Бабусю, ці мемуари, що він пише, — це його власна історія?

— Так, дитя, — сказала бабуся, знову потираючи носа. — Він пише про свої пригоди в мемуарах лорда-канцлера чи ще якогось там лорда — однієї з тих осіб, яким платять за право написати мемуари про них. Сподіваюся, що незабаром у нього все вийде. Шкода лише, що містер Дік ще не може тримати себе в руках і не запроваджувати той свій спосіб висловлюватися, але то байдуже, хай попрацює. Робота для нього дуже корисна.

Насправді, потім я довідався, що містер Дік цілих десять років намагався вигнати короля Карла Першого зі своїх мемуарів.

— Повторюю знову, — сказала бабуся, — ніхто, крім мене, не знає глибокого розуму цієї людини. А він — найприємніший і найрозумніший співрозмовник у цілому світі. Звичайно, він любить запускати змія, то й що ж! Франклін теж любив пускати змія. А він був квакером чи подібним чимсь, коли не помиляюся. Квакер, що пускає змія, — значно кумедніша річ, ніж хтось інший!

Коли б я міг припустити, що бабуся перелічує всі ці подробиці виключно для мого виховання, вважаючи мене гідним дружньої довіри, то така думка була б для мене дуже улеслива і могла б вважатися доброю ознакою її майбутніх рішень. Але неважко було переконатися, що ці думки захоплювали її душу, і міс Бетсі висловлювала їх усім і кожному, хто виявляв охоту слухати. Цього разу, за відсутності інших, я був її слухачем.

Але водночас це великодушне співчуття до беззахисного містера Діка, від якого відмовився цілий світ, не тільки запалило мене надією, але й пробудило в моєму серці теплі і безкорисливі почуття до міс Бетсі. Я почав розуміти, що бабуся, незважаючи на деякі ексцентричні вибрики і сувору поведінку, заслуговує цілковитої пошани і довіри. Цього дня, як і напередодні, вона невтомно воювала з віслюками і ще й жахливо розгнівалася, коли якийсь молодий чоловік, проходячи повз вікна, підморгнув Дженет, а така образа її гідності була найпринизлівішою. Але її поведінка стала викликати в мене повагу навіть більше, ніж переляк.

Час, що минув між бабусиним листом і відповіддю від містера Мердстона, був сповнений тривоги, але я намагався по можливості подолати свої почуття і бути веселим з бабусею та містером Діком. З цим джентльменом ми разом запускали паперового змія, і я був би дуже радий гуляти з ним, коли б дозволив мій одяг. Та на мені було те саме кумедне вбрання, в яке загорнули мене першого дня, коли я вийшов з ванни, тож я був вимушений сидіти вдома весь час, окрім однієї години після сутінків. У цю годину бабуся наказувала мені, для підтримки мого здоровя, ходити вверх і вниз по кручі надворі перед тим, як вирушити до ліжка.

Прийшла, нарешті, жадана відповідь. На мій невимовний жах, бабуся, прочитавши листа, повідомила мене, що містер Мердстон для особистих переговорів має намір приїхати до нас на другий день. Тоді я прокинувся вдосвіта, і, закутаний у своє вбрання, почав лічити години і хвилини. Мої надії поволі слабшали, смертельний жах закрадався мені в серце, а я чекав на переляк, що охопить мене від погляду на грізне обличчя. Та краще б воно вже скоріше сталося!

Бабуся цього дня була трохи суворішою, ніж зазвичай, але я не помітив у домі жодних готувань до прийому жахливого для мене гостя. Бабуся сиділа зі своїм рукоділлям біля вікна, а я сидів поряд і перебирав у голові всі можливі і неможливі наслідки візиту містера Мердстона. Ми мовчали й просиділи одне навпроти одного багато годин. Обід був відкладений на невизначений час, та коли стало вже занадто пізно, міс Бетсі наказала готувати на стіл. У цей самий час раптом повторилася блискавична тривога з ослами. Я глянув у вікно і на превелике своє здивування побачив міс Мердстон. У задумливій позі вона проїхала повз квітник і наближалася до воріт по заповітному моріжку міс Бетсі.

— Забирайтеся звідси! — крикнула моя бабуся, люто хитаючи головою і висуваючи свій кулак з вікна. — Вам тут нема чого робити! Як смієте ви їхати по чужій землі? Забирайтеся, нахабо!

Бабуся моя була так спантеличена холоднокровним поглядом міс Мердстон, що на хвилину закам'яніла й навіть забула вибігти з дому. Користуючись цією хвилиною, я поспішив повідомити, хто ця зухвала персона, і додав, що джентльмен, який їхав слідом за нею на великій відстані, був сам містер Мердстон.

— Байдуже мені, хто це такий! — скрикнула бабуся, висуваючись із вікна й виробляючи такі жести, що їх ніяк не можна було прийняти за привітання. — Я нікому не дозволю їздити по моїй землі. Геть! Дженет, розвертай його! Жени його звідси!

І я побачив, лишаючись позаду бабусі, раптову сутичку, що набрала досить дивного й заплутаного характеру. Віслюк протистояв всім одночасно, розчепіривши ноги в різні боки, тим часом як Дженет тягла його за повід назад, а містер Мердстон гнав його вперед. Міс Мердстон гатила Дженет парасолькою. Кілька хлопців, що збіглися на це видовище, репетували на весь голос; особливо верещав один хлопчик, що ледве перейшов за перше десятиріччя свого життя. Він був погоничем віслюків і вже здавна провадив з бабусею непримиренну війну. Незабаром прибула на поле бою сама міс Бетсі. Одним рухом руки вона збила нахабного хлопчика на землю, загорнула йому куртку на голову, відрахувала кілька ударів по спині й наказала Дженет покликати констебля, щоб він негайно на місці злочину покарав негідника. Але ця остання сутичка тривала недовго: молодий злочинець так досвідчено фінтив та ухилявся, що міс Бетсі не в змозі була його схопити, тож він вислизнув від прочуханки, перебіг через квітник, потоптав своїми незграбними ногами чимало розкішних квітів і переможно помчав додому, ведучи за собою свого віслюка.

Міс Мердстон упродовж цієї останньої сцени встигла з'єднатися зі своїм братом, і обоє вони, ввійшовши у двір, зупинилися біля ґанку, чекаючи, поки міс Бетсі готова буде прийняти їх. Трохи схвильована тривалою участю в бою, бабуся поважно промарширувала повз них у свої кімнати, не звернувши на їхню присутність ані найменшої уваги, аж доки Дженет не доповіла формально про прибуття джентльмена і леді.

— Чи піти мені геть, бабусю? — спитав я, тремтячи.

— Ні, сер, — відповідала бабуся. — Безперечно, ні!

По цих словах вона штовхнула мене в куток і загородила кріслом, наче я був у тюрмі чи на засіданні суду. Цю позицію я займав впродовж усієї аудієнції, і звідти я побачив, як заходять містер і міс Мердстон.

— О! — сказала моя бабуся. — Я спершу не знала, кому маю приємність чинити опір. Але я не дозволяю нікому їздити через цей моріжок. Я не роблю винятків ані для кого. Я нікому не дозволяю