Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Треба було або забути його, або самій померти. Бо хіба ж можна було животіти так далі. Не можна! Забути його, будь-якою ціною — забути! Та він не забувається, от у чім горе[260].
— Так, так, так, така ж сама помилка! — казала Маргарита, сидячи коло груби й дивлячись у вогонь, розпалений на спомин того вогню, що горів тоді, коли він писав Понтія Пилата. — Навіщо я тоді вночі пішла від нього? Навіщо? Це ж безумство! Я повернулася другого дня, чесно, як обіцяла, та було вже пізно. Так, я повернулася, як сердега Левій Матвій, занадто пізно!
Усі ці слова були, певна річ, безглуздими, бо й насправді: що змінилось би, якби вона тієї ночі залишилася в майстра? Невже вона врятувала б його? Смішки! — вигукнули б ми, та ми цього не зробимо перед доведеною до відчаю жінкою.
Того самого дня, коли чинилася ота безглузда веремія, закручена появою чорного мага в Москві, у п’ятницю, коли було вигнано назад до Києва дядька Берліоза, коли заарештували бухгальтера та відбулося ще чимало безглуздих та незбагненних речей, Маргарита прокинулася близько опівдня у своїй спальні, що виходила ліхтарем у вежу дому.
Прокинувшись, Маргарита не заплакала, як це бувало часто, тому що прокинулася з передчуттям, що сьогодні нарешті щось станеться. Зазнавши цього передчуття, вона стала його розігрівати й плекати в своїй душі, побоюючись, щоб воно її не полишило.
— Я вірую! — шепотіла Маргарита ревно. — Я вірую! Щось станеться! Не може не статися, бо завіщо ж, насправді, мені послана довічна мука? Зізнаюся в тому, що я брехала й обманювала й жила потаємним життям, прихованим від людей, та все ж не можна за це карати так нещадно. Щось станеться неодмінно, бо ж не буває так, щоб будь-що тривало вічно. А крім того, мій сон був віщим, за це я ручаюся.
Так шепотіла Маргарита Миколаївна, дивлячись на пунсові штори, що наливалися сонцем, неспокійно вдягаючись, розчісуючи перед троїстим люстром коротке завите волосся.
Сон, що приснився тієї ночі Маргариті, був справді незвичним. Річ у тім, що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він полишав її, і мучилася вона лише в денні години. Аж ось приснився.
Приснилася незнайома Маргариті місцевість — безнадійна, похмура, під захмареним небом ранньої весни. Приснилося це пошматоване плинне сіреньке небо, а під ним беззвучна зграя гайвороння. Якийсь кострубатий місточок. Під ним каламутна весняна річечка, безрадісні, убогі, напівголі дерева, самітна осика, а далі — між дерев, за якимось городом, — з колоддя поставлена будівелька, чи то воно — окрема поварня, чи то лазня, чи то чорт його зна що. Неживе усе довкола якесь, і таке похмуре, просто тягне повіситися на тій осиці біля містка. Ні подмуху вітру, ні руху хмари та ані живої душі. Ось де пекельне місце для живої людини.
Аж ось, уявіть, розчиняються двері цієї колодяної будівлі, і появляється він! Далеченько, але його виразно бачити. Обірваний він, не добереш у що вдягнений. Волосся пелехате, неголений. Очі хворі, тривожні. Манить її рукою, кличе. Захлинаючись у неживому повітрі, Маргарита купинами побігла до нього і в цей час прокинулась.
«Сон цей може означати лише одне з двох, — міркувала сама з собою Маргарита Миколаївна, — якщо він мертвий і поманив мене, то це знак, що він приходив по мене, і я скоро вмру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді сон може означати одне, що він нагадує мені про себе! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро».
Перебуваючи в тому ж збудженому стані, Маргарита вбралася й стала навіювати собі, що, по суті, все складається дуже вдало, а такі вдалі моменти треба вміти ловити й користатися з них. Чоловік поїхав у відрядження на цілих три дні. Упродовж трьох діб вона зоставлена сама на себе, ніхто не завадить їй думати про що завгодно, мріяти про те, що їй до вподоби. Усі п’ять кімнат у горішньому поверсі вілли, уся ця квартира, якій у Москві позаздрили б десятки тисяч людей, були у повній її обладі.
Однак, діставши свободу на цілих три дні, з усієї цієї розкішної квартири Маргарита обрала далеко не найкраще місце. Напившись чаю, вона пішла до темної, без вікон, кімнати, де зберігались валізи та усякий мотлох у двох великих шафах. Присівши почіпки, вона відкрила нижню шухляду першої з них і з-під купи шовкових окравок дістала те єдине цінне, що мала в житті. В руках Маргарити опинився старий альбом брунатної шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжка ощадної каси з внеском на десять тисяч на його ім’я, розплатані між клаптями цигаркового паперу пелюстки засохлої троянди та частина зошита в цілий аркуш, списаного на машинці та з обгорілим нижнім краєм.
Повернувшись із цим скарбом до своєї спальні, Маргарита Миколаївна встановила на тристулковому люстрі світлину й просиділа близько години, тримаючи на колінах ушкодженого вогнем зошита, гортаючи його та перечитуючи те, в чому після спалення не було ні початку, ні кінця: «…темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею[261], спала з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом, Гасмонейський палац[262] з бійницями, базари, караван-сараї[263], провулки, ставки… Згинув Єршалаїм — велике місто, як ніби не існував на світі…»
Маргариті хотілося читати далі, та далі нічого не було, окрім нерівної вугільної торочки.
Втираючи сльози, Маргарита Миколаївна залишила зошит, лікті поклала на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не зводячи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Маргарита акуратно склала своє майно, і за кілька хвилин воно було знову поховане під шовковим лахміттям, і з дзвоном у темній кімнаті защібнувся замок.
Маргарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб йти гуляти. Красуня Наталя, її служниця, спиталася про те, що зробити на друге, і, діставши відповідь, що це байдуже, зайшла зі своєю господинею в розмову й стала розповідати бозна про що, наприклад про
