Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Нім, 1939 р.
У колі руїн
And if he left off dreaming about you…
Through the Looking-Glass, VI [167]
Ніхто не бачив, як він приплив у непроникній темряві ночі; ніхто не бачив, як бамбуковий човен поринав у священне болото, але через кілька днів усі вже знали, що цей мовчазний чоловік прибув з півдня і що народився він в одному з незліченних сіл, які стояли вище по течії на крутих гірських схилах, де мова зенд{283} ще не була заражена грецькою і де люди рідко хворіли на проказу. А насправді події розвивалися так, що сивий прибулець поцілував болотну багнюку й подерся вгору по крутосхилу, не розгортаючи перед собою (і, певно, просто не помічаючи) гострі шпичакуваті чагарі, які шматували йому тіло, і так він доповз, закривавлений і майже непритомний, до круглої споруди, яка колись мала колір вогню, а тепер попелу, увінчаної витесаним із каменю тигром чи то конем. Ця округла будівля була колись храмом, який спочатку зруйнувала стародавня пожежа, а потім проковтнули й осквернили болотні хащі, храмом, чий бог уже давно не приймав почесті від людей. Чужинець випростав тіло й улігся під руїнами стародавніх мурів. Його розбудило високе сонце. Він з подивом виявив, що його рани зарубцювалися; заплющив свої бляклі очі й знову заснув, не від слабкості тіла, а зусиллям волі. Він знав, що цей храм був тим місцем, де він зможе здійснити свій невідворотний задум; знав, що незліченні дерева не змогли задушити, далі, вниз по річці, руїни ще одного храму, який теж годився для його мети і чиї боги також були спалені й мертві; знав, що зараз найперший його обов’язок — сон. Десь опівночі його розбудив невтішний зойк якогось птаха. Сліди босих ніг, кілька смокв і глек з водою дали йому знати, що місцеві жителі з пошаною спостерігали, як він спить, сподіваючись на його захист чи остерігаючись його чаклунства. Він також похолов од страху, знайшов у напіврозваленому мурі нішу, схожу на поховальну камеру, вклався там і накрився невідомим йому листям.
Мета, яка привела його сюди, хоч і була надприродною, проте не неможливою. Він хотів створити уві сні людину. Створити її в усій детальній повноті, щоб потім прилучити її до реальності. Цей чаклунський задум заповнив усі куточки його душі; якби хтось тепер запитав, як його звуть, або поцікавився якоюсь подробицею з його колишнього життя, він навряд чи зміг би йому щось відповісти. Прибульця влаштовував цей порожній напіврозвалений храм, де дуже рідко хтось міг би його побачити, як і сусідство лісорубів, що взяли на себе обов’язок задовольняти його дуже скромні потреби. Рису та плодів, які йому приносили, було цілком досить, аби підтримувати життя в його тілі, яке присвятило себе єдиній турботі — спати і снити.
Спочатку його сни чужинця були хаотичними, і лише трохи згодом він став бачити в них якийсь зв’язний сенс. Він бачив себе в центрі круглого амфітеатру, що в якийсь спосіб був цим самим спаленим храмом; безліч мовчазних учнів сиділи на лавах; їхні обличчя він бачив на відстані багатьох століть і в зоряній височині, але вони були напрочуд чіткими. Чужинець читав їм лекції з анатомії, космографії, магії: ті обличчя слухали його з тривожною увагою й намагались якось висловити йому своє розуміння, так ніби вгадували важливість цього іспиту, який вирятує одного з них із його стану марної видимості й перенесе його у світ реальної дійсності. Прибулець і у своїх сновидіннях, і тоді, коли не спав, обмірковував відповіді своїх привидів, не дозволяв обманути себе шахраям і вгадував у збентеженні деяких поступове відродження розуму. Він шукав душу, гідну того, щоб прилучитися до світу.
Через дев’ять-десять ночей він зрозумів з певним смутком, що нічого не може сподіватися від тих учнів, які пасивно сприймали його науку, й може покладати якісь надії лише на тих, які іноді ризикували висунути якесь обґрунтоване заперечення. Перші, хоч і гідні любові та прихильного ставлення, ніколи не зможуть піднятися до рівня індивідів, другі спроможні трохи на більше. Якось пополудні (тепер і дні він присвячував сну, а прокидався лише на кілька годин рано-вранці) він назавжди розпустив свою величезну школу привидів і залишився з одним учнем. Це був хлопець мовчазний, сумовитий, іноді впертий і неслухняний, із рисами обличчя, які нагадували риси самого сновидця. Несподіване зникнення односумів анітрохи його не збентежило, а його поступ уже після кількох приватних уроків вразив учителя. А проте наближалася катастрофа. Одного дня прибулець вибрався з трясовини свого сну, побачив надвечірнє сонце, світло якого спочатку сплутав зі світанком, і до нього раптом дійшло, що йому нічого не снилось. Усю цю ніч і весь день він розпачливо боровся з нестерпною ясністю неспання. Він спробував заглибитися в густі хащі, виснажити себе, але тільки в заростях цикути спромігся задрімати на кілька хвилин, і в тому слабкому сні перед ним промайнуло лише кілька швидкоплинних і туманних видінь, із яких він не здобув ніякої користі. Він хотів знову скликати свою аудиторію, та не встиг промовити і кількох напутливих слів, як обличчя учнів розпливлись і стерлися. Його старечі очі майже перестали заплющуватися, постійно тепер наповнені гіркими та пекучими слізьми.
І тоді він зрозумів, що надати форму плинній матерії, з якої утворені наші сни і яка лише каламутить наш розум, — це завдання непосильне для чоловіка, навіть якби він зумів проникнути в усі таємниці вищого та нижчого світів; набагато складніше, аніж сплести мотузку з піску або викарбувати монету з невидимого вітру. Він зрозумів, що його початкова невдача була неминучою. Він
