Маленька паризька книгарня - Ніна Георге

Так він молився.

Увесь липень, увесь серпень.

Якось уранці море було ніжне й спокійне. Жан заплив далі, ніж завжди. Нарешті, далеко від берега, він піддався солодкому відчуттю розслаблення після напруження сил. Спокій і тепло розлилися по тілу.

Мабуть, він заснув. Або ж замріявся. Вода відступила, коли він потонув, і море перетворилося на тепле повітря і м’яку траву. Він вловив запах свіжого, оксамитового бризу, вишень і травневої погоди. По бильцях шезлонга пурхали горобці.

У ньому сиділа вона. Манон. Ніжно всміхалася Жанові.

— Що ти тут робиш?

Замість відповіді Жан підійшов до неї, став на коліна й обійняв. Він поклав голову їй на плече і міцно пригорнувся.

Манон розкуйовдила його волосся. Вона зовсім не постаріла, ні на день. Була так само молода і сяйлива, як і Манон, котру він востаннє бачив одного серпневого вечора двадцять один рік тому. Вона була тепла й жива.

— Прости, що я відрікся від тебе. Я був такий дурний.

— Звичайно, Жане, — ніжно шепотіла вона.

Щось змінилося. Тепер він бачив себе ніби очима Манон. Він наче завис над своїм тілом і міг зазирнути в минуле, крізь час, і бачити кожен епізод свого дивного життя. Він нарахував дві, три, п’ять версій себе самого — і в кожній був іншого віку.

Ну ось — навіть якось дико! Один Жан схилився над пазлом і, склавши його, одразу розбирає і знову складає.

Ось інший Жан, сам у своїй спартанській кухні, дивиться на голу стіну, над ним висить гола лампа. Він жує хліб із сиром, дістаючи його з пластикової упаковки. Він відмовився їсти улюблені страви, щоб не будити ніяких спогадів і емоцій.

А ось іще Жан, який відвернувся від жінок. Від їхніх усмішок. Їхніх запитань: «Що ви робите сьогодні ввечері?» або «Зателефонуйте мені». Відвернувся від їхнього співчуття, коли вони вловлюють своїми антенами, які є тільки в жінок, що в нього всередині одна велика похмура діра. І від їхньої дратівливості, неспроможності зрозуміти того, що він не може відділяти секс від кохання.

І знову в ньому щось змінилося.

Тепер Жан відчував, наче виштовхує себе вгору, ніби дерево. Він одночасно пурхав, наче метелик, і пірнав, мов канюк із вершини гори. Він чув, як вітер струменіє крізь його пір’я на грудях — він летів! Кількома потужними помахами крил досяг морського дна: він міг дихати під водою.

Загадковий, приголомшливий приплив енергії прокотився по ньому. Нарешті месьє Одинак зрозумів, що в ньому відбувається…

Він прокинувсь і побачив, що хвилі майже прибили його до берега.

Того ранку з якоїсь незбагненної причини він не був сумним після купання й дрімоти. Він був злим. Розлюченим!

Так, він її побачив. Так, вона показала йому, яке жахливе життя він обрав, якою болісною була його добровільна самотність, бо в нього не стало сміливості знову комусь довіритися. Довіритися повністю, бо коли кохаєш, то інакше не можна.

Він був навіть злішим, ніж тоді в Боньйо, коли обличчя Манон дивилося на нього з етикетки на пляшці місцевого вина. Злішим, ніж будь-коли.

— Чорт! — заревів він на прибій. — Ти, дурна, дурна, дурна корово, — як ти могла взяти й померти в розквіті життя!

Дві жінки, любительки побігати дрібною риссю, роззявили роти й дивилися на нього з пляжної бігової доріжки. Він збентежився, та лиш на мить.

— Чого витріщилися? — гаркнув він. Лють палала й клекотіла в ньому.

— Невже не можна було просто зателефонувати мені, як зробила би будь-яка інша нормальна людина? Для чого було приховувати, що ти хвора? Як ти могла, Манон? Як ти могла спати поряд зі мною стільки ночей і нічого не сказати? Чорт забирай, дурна ти… ти… Боже!

Він не знав, куди вихлюпнути свою лють. Йому хотілося що-небудь розбити. Він упав на коліна і почав гамселити по піску, загрібати його обома руками й кидати позад себе. Він загрібав. І лютував. І знову загрібав. Та цього було замало. Він скочив на ноги й побіг у воду. Гатив по хвилях кулаками, долонями, обома руками, по черзі кожною. Солона вода заливала очі. Було боляче. Та він усе бив і бив.

— Чому ти так зробила? Чому? Не мало значення, до кого він звертався — до себе, до Манон, до смерті; все одно. Його душила лють.

— Я думав, ми знаємо одне одного, гадав, ти була на моєму боці, я сподівався…

Його лють затверділа. Вона потонула в морі між двома хвилями. Перетворилася на уламки, які спливуть деінде й розлютять іще кого-небудь — розлютять, бо смерть може увірватися будь-якої миті й зруйнувати життя.

Жан відчув каміння під босими ногами й помітив, що тремтить.

— Краще б ти мені сказала, Манон, — промовив він уже спокійніше, задиханий і спустошений. Розчарований.

Море незворушно котило свої хвилі.

Сльози більше не діймали його. Він ще згадував окремі моменти з Манон і далі управлявся у своїх водних молитвах. Опісля просто сидів, обсихав на вранішньому сонці й насолоджувався тремтінням. Так, йому подобалося вертатися босоніж кромкою води, купувати своє перше за день еспресо й пити його, відчувати, як на голові висихає мокре волосся, спостерігати за морем і його кольорами.

Месьє Одинак куховарив, купався, майже зовсім не пив, висиплявся і щовечора зустрічався з гравцями в кулі. Він і далі писав листи. Працював над «Великою Енциклопедією помірних емоцій», а вечорами в книгарні продавав книги людям у пляжних шортах.

Тепер чоловік по-іншому добирав книги читачам. Він часто цікавився:

— Як ви хотіли би почуватися, лягаючи спати?

Більшість його клієнтів воліли почуватися легко й безпечно.

Месьє Одинак просив покупців розказувати йому про те, що їм найбільше подобається. Він дізнався, що кухарям подобались їхні ножі. Агенти з нерухомості обожнювали бряжчання зв’язки ключів. А стоматологи натішитись не могли, упіймавши спалах страху в очах своїх пацієнтів.

Найчастіше він запитував:

— Яка на смак має бути книга? Наче морозиво? Мов прянощі? Ніби м’ясо? Чи неначе охолоджене рожеве?

Їжа й книги тісно пов’язані. Він дізнався про це в Санарі, і за це отримав прізвисько «книгурман».

У другій половині серпня месьє Одинак завершив ремонт маленького будинку. Він поділяв його з відлюдькуватим смугастим бродячим котом, який ніколи не нявчав, не мурчав і приходив тільки ввечері, незмінно простягався біля ліжка й сердито дивився на двері. Із цієї позиції кіт стеріг сон месьє Одинака.

Він спробував назвати його Олсон. Однак почувши це ім’я, кіт вишкірив ікла, тому Жан вирішив зупинитися на