Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

Він узяв ту газету і, підійшовши до вікна, побачив, що це районний часопис, куди він ще школярем носив свої вірші. За радянської епохи цей листок звався «Ленінська варта»; тепер же, як і водиться, його перейменували у «Незалежність», і серед вихідних даних чорним по білому було написано: головний редактор Чумак.

Юр не повірив своїм очам; він перевернув газету й побачив, що видрукувано її восени минулого року; затим він знову глянув на задню сторінку, — й перед ним знову постало те лрізвище, набране здоровими літерами.

Вітер стогнав і свистів, скажено торгаючи залізом на хаті. Юр сів біля столу і безтямно подивився у вікно, силкуючись зібратися з думками; й тоді крізь рев і квиління буревію стало чутно, як у сінях загупало, забряжчало клямкою, а далі з гуркотом розчинило двері. Поквапом загорнувши намисто в газету, він схопився з-за столу і сховав згорток за образами. Допіру він це зробив, як розчахнулися двері до світлиці й поріг повагом переступила баба Лепестина, вбрана у якусь подерту кухвайку.

— Ох і віє, ох і віє!.. — сказала вона й перехрестилася до образів. — Оце видерлася на белебень, то замалим із ніг не поваляло... Бачив, що у двориську в тебе коїться?

Юр покрутив головою.

— Та я допіру встав... збудило буревієм! А вам теж не спиться, еге?

Баба продибала до столу й сіла на лаві.

— Скільки вже ж його спати, сину! Осьо прийде безноса, то спатиму вже аж до Страшного Суда...

— Та, — сказав Юр, наливаючи у чайник води, — за це не варт балакати... У кожного своя пора, і ніхто не знає, коли вона прийде!

— Правду, правду кажеш, сину! — закивала баба. — Твоя бабуня так само говорила: я, каже, того й кінець віка людського бачу, що він у книгах Морани записаний... Але, каже, не журися, Лепестино: душа людська не вмирає, а переселяється — і знову приходить на білий світ!

— Нічого собі! — вигукнув Юр. — А чому ж мені вона про сеє ніколи не казала?

— А воно їй перед смертю вже одкрилося, дитино! Прийшла до неї Морана вві сні да й повела ув Отхлань, щоб усе там показати... Ото, каже, попадають до мене душі всіх живих істот, які єсть на світі... а я їх держу в себе, поки Господь не погукає сії душі в Ир. Він дасть їм нове тіло, й народяться вони, щоб знову жити...

— То то, виходить, душа у всіх є — і в собак, і в котів?!

— А ти ж як собі думав! Морана казала: людина мусить прожити на світі свій вік... а як умре до часу, то сюю душу переселяють у звіряку, щоб вона дожила свій строк! Так що всяка душа знову народжується, і буває, стрінуться дві душі, які любилися колись, — і впізнають одне одного...

— А так воно, так! — замислено буркнув Юр. — Коли моя доля перетиналася із життям інших людей, то було таке відчуття, наче я їх уже знаю, й колись одні були моїми друзями, а другі — ворогами...

— Се ж воно так і єсть, дитино! — повагом сказала баба. — Ніхто ніколи не вмирає... а тільки знову й знову народжується!

На плиті засвистів чайник. Юр одставив його вбік і, познаходивши кварти, засипав туди чаю, а потім налляв окропу.

— А я отеє прокинулася... чую, гуде й свище у бовдурі! — сказала баба, сумовито схиливши голову. — Дай-но, думаю, сходжу до тебе в гості... Та й, чимчикуючи, згадала, як воно було в тридцять другім году, коли Чакунка з дітьми прийшла ув отсеє дворисько...

— То ви й це пам’ятаєте?

— А певно... мені ж тойді шістнадцять год було! Теж вітрюган отакий гуляв, і сніг починав імжити потроху... В сій хаті Нечаї сиділи, а як пішло розкуркулення, то виселили їх на Сибір... там вони й пропали до їдної души! То сільрада й поселила твою бабу... живіть, каже, куркульські прихвосні, а весною відправимо вас туди, де Макар телят пасе! — Баба роззирнулася по хаті. — Отсеї стіни тут не було... і передпокою... і піч зразу ж о праву руч стояла, як заходиш! То вже Чакунка тут після войни все переробила...

Юр заплющив очі. Перед ним постало: провалля, в котрих клубочиться туман, кручі, які поросли дерезою, а за річкою — хатина, що зизить у темряву жовтою плямою вікна...

— А місток був? — нарешті поспитався він.

— Аякже! З вільхових бервен, сто год йому було. Тоді ходили отими проваллями, де зараз хабуззя позаростало й ні жодної души не живе... хіба Вовчиця сама-самісінька в глиниськах сидить! А тойді ж там був присілок, і як ішли відтіля до Чакунки ворожити, то виходили в долину та через отой місток і проз криничку підіймалися в обійстя.. Еге, змінилося зараз усе! І людей тих уже нема, і життя зробилося геть не таке, й уся Вкраїна вже не та...

— Така ця Вкраїна, що ми їй геть ні на що не треба! — понуро буркнув Юр.

Баба гірко посміхнулася.

— Ого, сину... коли вже ти їй не треба, то за мене що вже й балакати! Отеє на днях привидівся мені сон... Таке, наче прийшов до мене перший чоловік, той, що у войну його забили... да й каже: ходи, Лепестино, поглянеш, як у мене гарно! Та й наче пішли ми з ним у якусь долину, — а там барвінок цвіте, і ромашки, і так пахне, що голова чамріє! От він мені й говорить: зоставайся зо мною, голубко... А я й питаюсь: а діти? — Баба замовкла і засовгала ціпком по долівці. — А він і каже: нічого... погодя й дітей заберемо!..

Юр поколотив у кварті залізною ложкою і відпив ковток.

— Під ранок завжди щось таке верзеться.. — нарешті озвався він, ховаючи погляд.

— А ти сину, — поспиталася баба, — що ж, не передумав гребтися в отсьому ділі?

— Ні. — Він рішуче покрутив головою. — Воно, певна річ, смішно виглядає... а все ж!

— Значить, до Вовчиці надумав іти?

— А до кого ж іще! — буркнув Юр. — Так ви каже, вона ув отих