Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.
Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.
— Чого ви серед ночі?
— Мушу її забрати.
— Вона спить.
— Нічого.
— Добре, тільки без шуму.
Я зайшов у палату. У нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.
Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.
Жінка, що лежала поруч, прокинулася:
— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.
— Коли?
— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…
Я вибіг в коридор і покликав лікарку.
— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.
Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.
— Вона померла.
— Ви їй зробили укол? — спитав я.
— Я не робила ніяких уколів.
— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.
— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.
— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.
— Хто покликав?
— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…
— Коли то було?
— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.
Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.
— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…
Я спинився.
— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.
— А та жінка?
— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.
— Добре.
— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.
Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.
Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.
— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.
— Сам. Вона померла.
— Від чого?
— Від уколу.
— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.
— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.
— Вона справді така небезпечна?
— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… їдемо туди.
— Куди? — перепитав Франьо.
— До хати пана Ромка.
— А то нащо? Думаєш, та фрау там?
— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо, хтозна, може, і її чекатиме укол.
— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?
— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.
XIX
Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.
Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.
Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:
— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.
Я рвучко повернувся.
— Ну-ну, не так різко, — сказала вона. — У мене в руці пістолет.
І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.
Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета. Якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.
— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.
— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?
— Як ти її знайшла?
— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.
— А коли була облава, де ти поділася?
— Тут. Сховалася в кімнаті малої.
— Під ліжком?
— Який ти здогадливий!
— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?
— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.
— Я спитав, що з дівчинкою?
— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.
— Куди?
— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.
Я слухняно рушив нагору.
— Але з Ярком тобі не все вийшло добре.
— Ти це теж повинен врахувати. Це означає лише одне — на кулях економити не варто… А скажи мені, що Ярко шукав у книжковій шафі?
— Книжку. Він тримав її в руках, коли я його знайшов. Книжка мені підказала, де знаходиться касета.
— Отже, я не помилилася. Коли ми від’їхали, я подумала, подумала і теж дійшла того ж висновку. Навіщо він повз до тих книг? Щоб вийняти книжку, яка може тобі підказати, де знаходиться касета, правда? А яким чином книжка може слугувати підказкою? Можливо, своєю назвою. Щось на зразок «Смерть виповзає з підвалу» або «Духи на стриху». Але усі місця в будинку, де можна було щось заховати, я дбайливо обшукала. Проте, якщо книжка була кимось подарована і підписана, то підказка мусила причаїтися в підписі. А хто з Яркових знайомих міг йому дарувати книжки? Довкола крутилися самі кретини. І тут я згадала його дружину. Вона справляла враження. Виглядала якраз на таку, що читає книжки.
Нагорі я спинився.
— Не зупиняйся, іди просто в мою улюблену кімнату.
— В кімнату тортур? Що ти задумала?
— Нічого страшного. Вирішила трішки порозважатися. Життя